— Приїду в понеділок.
Він поклав слухавку, і руки несподівано затремтіли.
Він поїде у велике місто. Можливо, побачить Аліну. Може, нарешті скаже їй те, чого не встиг: не виправдання, не прохання повернутися, а правду.
«Я зрозумів. Запізно, але зрозумів».
У неділю він сів на автобус. Дорога тривала кілька годин. За вікном тягнулися поля, селища, ліси. Велике місто зустріло його шумом, натовпом і ритмом, від якого він давно відвик.
Раніше він вважав себе частиною цього місця.
Тепер почувався гостем.
Він зняв дешевий номер, майже не спав, усю ніч думав, що скаже Аліна, якщо з’явиться.
Уранці приїхав до офісної будівлі. Скло, бетон, охорона, стійка реєстрації. Йому видали перепустку, відправили нагору.
У кабінеті на нього чекав адвокат.
Аліна не прийшла.
— Вона буде? — спитав Роман, хоча вже знав відповідь.
— Ні. Вона вважає, що особиста зустріч не потрібна.
Звісно.
Навіщо їй бачити його?
Адвокат розклав папери.
— Тут ви підтверджуєте, що не маєте претензій. Вона також не має претензій до вас. Усі фінансові питання закрито. Підпишіть тут, тут і тут.
Роман швидко прочитав. Усе було чесно. Вимагати йому було нічого. Та й морального права теж не залишилося.
Він підписав.
— Це все, — сказав адвокат.
Роман підвівся, але затримався біля дверей.
— Як вона?
Адвокат подивився на нього уважно.
— Добре. Дуже добре. Розвиває бізнес, багато працює, виглядає щасливою.
— Вона з ним? З Віктором Сергійовичем?
Адвокат ледь усміхнувся.
— Це не моя тема для обговорення. Скажу лише одне: вона знайшла те, що шукала. Повагу. Опору. Рівноправність.
Роман кивнув.
— Передайте їй, що я радий за неї.
— Передам.
Вийшовши з будівлі, Роман хотів одразу поїхати. Але всередині щось не відпускало. Йому потрібно було побачити її хоча б здалеку.
Він згадав адресу її офісу, знайшов старе листування, доїхав громадським транспортом, став на протилежному боці вулиці й почав чекати.
Ближче до обіду люди почали виходити з будівлі.
І потім з’явилася вона.
Аліна.
У довгому сірому пальті, з розпущеним волоссям, упевненою ходою. Поруч ішов Віктор Сергійович. Він щось сказав, і вона розсміялася.
Відкрито. Легко. По-справжньому.
Роман завмер.
За десять років шлюбу він майже не бачив її такою. З ним вона не світилася. Бо він гасив її — байдужістю, самолюбством, побутовою жорстокістю.
Вони підійшли до машини. Віктор Сергійович відчинив їй дверцята, подав руку. Аліна сіла. За кілька секунд автомобіль поїхав.
Роман стояв на тротуарі й дивився вслід.
У ньому не було злості. Не було заздрості…
