З’їхати.
Куди?
Грошей на нове житло майже не було. На картці залишалися крихти.
Він зателефонував матері, яка жила в невеликому місті далеко від його колишнього життя.
— Мамо, можна я до тебе на якийсь час?
Вона помовчала.
— Що сталося?
— Аліна пішла. Ми розлучилися.
Мати тяжко зітхнула.
— Я ж казала тобі: бережи дружину. Хороша жінка не кожному дається.
— Мамо, мені справді нікуди.
— Приїжджай. Але роботу шукай. Я тебе утримувати не зможу.
— Дякую.
Наступного дня після суду Віктор Сергійович викликав його знову.
— Романе, відділ продажу буде перебудовано. Вашу посаду скорочують. Вам можуть запропонувати переведення в інший підрозділ із меншим доходом. Або звільнення з компенсацією.
Роман зблід.
— Це через Аліну?
— Це через вас. Ви погано працюєте, клієнти незадоволені, колеги скаржаться, концентрації немає. Мені потрібні люди, які дають результат.
— Ви мститеся.
— Я веду бізнес. Ви більше не підходите моїй команді.
Вибору майже не залишилося. З його репутацією й провалами він став нікому не потрібен. Роман написав заяву, отримав компенсацію, зібрав речі й поїхав.
Невелике місто зустріло його сірістю й дощем. Мати відчинила двері й довго дивилася на сина — змарнілого, постарілого, з погаслими очима.
— Заходь.
Він поставив сумку в куток і сів на диван.
Мати принесла чай.
— Як Аліна?
— Не знаю. Ми не спілкуємося.
— Дзвонив?
— Вона не бере.
Мати похитала головою.
— Дурень ти, сину. Таку жінку втратив. Іншої такої не знайдеш.
Роман мовчав.
Вона мала рацію.
Минуло пів року.
Роман влаштувався менеджером у місцевий магазин будматеріалів. Дохід був скромний. Він жив у матері, спав на дивані у вітальні, їздив на роботу автобусом. Машину довелося продати, щоб закрити зобов’язання. Майже нічого не залишилося.
Місто було маленьке. Знайомі зустрічали його на вулицях, питали, як справи у великому місті. Роман відповідав коротко:
— Нормально. Приїхав матері допомогти.
Правду казати було соромно.
Увечері він сидів в інтернеті й шукав новини про Аліну. Її особисті сторінки були закриті, але іноді траплялися згадки: вона стала фінансовою директоркою у великій компанії, брала участь у ділових заходах, давала коментарі профільним виданням.
На фотографіях Аліна виглядала впевненою, красивою й спокійною.
Роман не впізнавав колишню дружину.
Поруч із ним вона була тихою, непомітною, ніби приглушеною. Тепер від неї йшло світло. Вона стояла рівно, усміхалася легко, розмовляла з людьми на рівних.
Одного разу він побачив знімок, де Аліна стояла поруч із Віктором Сергійовичем на офіційному заході. Вони не виглядали нарочито близькими, але його рука лежала в неї на спині — дбайливо, шанобливо, захисно.
Підпис говорив про новий проєкт і ділове партнерство.
Роман закрив сторінку.
У грудях стиснулося.
Може, між ними справді нічого не було? Може, тільки повага й допомога? Але вона була поруч із ним.
А Роман — тут.
У маленькому місті, в чужому для себе житті.
Мати іноді заходила до кімнати й бачила, як він дивиться на екран.
— Знову її шукаєш?..
