До кас вони під’їхали в найлюднішу годину. Суботній гіпермаркет гудів, як великий вулик: сканери пищали без перепочинку, діти просили солодке, колеса візків стукалися об металеві стійки, люди переступали з ноги на ногу, терпляче стримуючи роздратування. Галина Степанівна вибрала четверту касу, бо вирішила, ніби черга там рухається швидше.
За касовим апаратом сиділа Ярина — жінка зі втомленим обличчям і уважними очима, в яких читався спокій людини, що давно бачила майже всі можливі сімейні вистави. Перед ними розраховувався покупець із кількома пакетами. Позаду майже відразу став студент із банкою енергетика, слідом прилаштувалася жінка з двома дітьми, яким уже було тісно у власному нетерплячому чеканні.
Коли стрічка звільнилася, Галина Степанівна кивнула Дарині на переповнений візок.
— Викладай, чого чекаєш?
— Це не мої покупки, — спокійно відповіла Дарина. — Ви їх вибирали. Ви й викладайте.
Свекруха шумно втягнула повітря носом. На секунду здалося, що вона влаштує сцену одразу, не чекаючи каси, але погляди черги вже торкалися її спини. Довелося нахилятися й перекладати все на чорну стрічку: лосось, креветки, вугра, сім банок ікри, сир, авокадо, помідори, креми, сироватки, патчі, шампуні. Товари рухалися вперед блискучою важкою хвилею, і кожен новий писк сканера ніби заздалегідь примірявся до чужого рахунку.
Дарина дочекалася, поки потік закінчиться. Потім поставила на стрічку свій кефір і сир. Взяла пластиковий роздільник і акуратно поклала його між двома скромними упаковками й чужою горою делікатесів.
Галина Степанівна повернула голову.
— Це ще що за вистава?
— Щоб касирці було зрозуміло, де мої покупки, — сказала Дарина м’яко.
У цю мить її телефон завібрував. Богдан написав: «Ви скоро? Я їсти хочу».
Дарина подивилася на екран, затримала палець над клавіатурою й набрала: «Скоро. Мама везе сюрприз».
Ярина почала пробивати товари. Сканер пищав рівно, діловито й без жодного співчуття. Перша банка ікри. Друга. Третя. Лосось. Вугор. Креветки. Крем. Сироватка. Патчі. Сир. Сума на маленькому табло піднімалася все вище, перестрибуючи з неприємного числа на ще неприємніше.
Позаду стало тихіше. Студент перестав дивитися в телефон. Жінка з дітьми зітхнула так, ніби вже приготувалася затриматися тут надовго. А Дарина відчувала всередині дивний спокій: момент, до якого все котилося від самого порога, нарешті наближався, і крапка для нього вже була вибрана…
