Ярина взяла листівку двома пальцями. Усередині великими нерівними літерами було написано: «Пробач. Я був неправий. Повернися. Т.»
Вона всміхнулася втомлено. Таке вже бувало. Після особливо гучних сварок Тарас міг вимити кухню, купити квіти, кілька днів говорити тихіше, ніж звичайно. А потім усе поверталося: жарти, відмахування, мама на першому місці, Ярина десь поруч, але не в центрі його уваги.
Вона пройшла до спальні, дістала велику валізу й почала складати речі: одяг, взуття, документи, косметику, робочі папери, улюблений шарф. Вона не знала, коли повернеться сюди і чи повернеться взагалі, тому брала все справді потрібне. Кімната, у якій вона прожила сім років, раптом перестала бути домом. Лишилися шафи, полиці, запах чужої звички.
Кожна річ озивалася пам’яттю. Ось сукня, у якій вона колись чекала Тараса з роботи, сподіваючись на примирення після чергової сварки. Ось шарф, який він одного разу назвав «бабським» і довго сміявся, поки вона не прибрала його подалі. Тепер вона складала все без метушні, ніби повертала собі право вирішувати, що в її житті важливе.
Звук дверей, що відчинялися, змусив її завмерти. У коридорі пролунали кроки, і за секунду у дверях з’явився Тарас.
— Ярино… — він зупинився. На обличчі майнула радість, але відразу згасла, коли він побачив валізу. — Ти повернулася?
— Ні. Я по речі.
Він подивився на складений одяг.
— Тобто ти йдеш?
— Так. Поживу в мами, поки не вирішу питання з житлом.
— Але ж я вибачився! — він різко вказав у бік кухні. — Прибрався, квіти купив. Що тобі ще треба?
— Повагу, — спокійно відповіла Ярина. — Не на два дні після сварки, а щодня. Я хочу бути дружиною, а не прислугою, не мішенню для жартів і не людиною, яку можна виставити смішною перед гостями.
— Я тебе поважаю. Просто не думав, що ти так відреагуєш.
— От саме. Ти не думав. Тобі було важливіше потішити маму й розсмішити себе, ніж не завдати болю мені. І це не один випадок, Тарасе. Це триває роками.
Він хотів заперечити, але не відразу знайшов слова. Ярина бачила це коротке замішання й уперше не кинулася допомагати йому вийти з незручності. Раніше вона сама згладжувала такі паузи, сама підказувала виправдання, сама робила вигляд, що все не так серйозно. Тепер мовчання працювало не проти неї, а на неї.
Він сів на край ліжка, розгублений і злий водночас.
— Ти не можеш зруйнувати шлюб через один дурний жарт.
— Не через один. Через сотні дрібних принижень, які ти називав гумором. Через те, що твоя мати вирішувала за нас двох. Через те, що я завжди була недостатньо хорошою.
— Це неправда. Я люблю тебе.
— Любов видно у вчинках. Твої вчинки кажуть інше.
Вона зачинила валізу.
— Я подам на розлучення. Квартира твоя, я не претендуватиму на неї. Краще вирішити все спокійно.
— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів він. — Це Дарина тобі навіяла? Чи твоя мати? Вони завжди мене недолюблювали.
— Це моє рішення. Мабуть, перше по-справжньому моє за дуже довгий час.
Вона взяла валізу й пішла до дверей. Тарас схопився.
— Зачекай. Ти не можеш просто так піти. А ми?
Ярина озирнулася на порозі.
— Прощавай, Тарасе. Щодо документів я зв’яжуся через юриста.
Він не пішов за нею. Може, був приголомшений. Може, все ще чекав, що вона зупиниться сама. Але Ярина вже вийшла.
На сходах вона мало не зіткнулася з Оксаною Степанівною.
— Ой! — свекруха відсахнулася й побачила валізу. — Це що? Куди зібралася?
— Іду від вашого сина.
Оксана Степанівна кілька секунд дивилася на неї мовчки.
— Через ту дурницю? Ну й характер. Роздула трагедію.
— З характером у мене все гаразд. Це ви навчили Тараса принижувати близьких і називати це жартом. Тепер зможете володіти ним без мене. Насолоджуйтеся.
Свекруха побагровіла.
— Та як ти смієш? Невдячна! Після всього, що він для тебе зробив!
— Прощавайте, Оксано Степанівно.
Ярина обійшла її й почала спускатися.
— Та кому ти потрібна, крім мого сина? — крикнула свекруха навздогін. — Спробуй повернутися, він тебе не прийме!
Ярина не відповіла. Ці слова вже не тримали її. Вони звучали за спиною, як старий шум, що раптом утратив владу. Надворі вона зупинилася біля під’їзду й глибоко вдихнула вечірнє повітря. Свобода виявилася не легкою і не солодкою. У ній було багато страху, невідомості, гіркого присмаку. Але вона була живою. Значно живішою за все, що Ярина відчувала останніми роками…
