За два роки після розлучення Оксана познайомилася з Андрієм. Це сталося на виставці, куди вона пішла майже випадково. Він стояв біля однієї з картин і довго дивився на світло в кутку полотна. Оксана помітила це й чомусь усміхнулася. Вони заговорили про мистецтво, потім про старі будинки, потім про улюблені книжки, і розмова непомітно розтяглася до вечора.
Андрій був архітектором. Спокійний, уважний, із м’яким гумором і рідкісною здатністю слухати. Він не намагався одразу зайняти весь простір довкола неї, не тиснув, не вимагав, не ображався на паузи. Залицявся красиво, але без показної широти: приносив не величезні букети, а скромні польові квіти, водив не до дорогих залів, а в маленькі кафе, де було тихо й смачно.
Оксана не квапилася. Вона придивлялася до нього і до себе. Після Назара їй було важливо не закохатися сліпо, не сплутати турботу з владою, упевненість — із правом командувати. Андрій ніби розумів це. Він був поруч, але не ліз у її межі.
Одного разу вони гуляли вздовж річки. Вечір був прохолодний, вода темніла, на набережній засвічувалися ліхтарі. Андрій узяв її за руку й сказав:
— Я не знаю всього, через що ти пройшла. І не стану робити вигляд, ніби розумію краще за тебе. Але я хочу, щоб ти знала: поруч зі мною тобі не доведеться боятися.
Оксана подивилася на нього. У його голосі не було красивої клятви. Тільки простий, твердий намір.
І вона повірила.
Пізніше вони стали жити разом — у її квартирі. Андрій ставився до її незалежності з повагою. Не намагався переставляти меблі без дозволу, не називав її роботу «жіночими тортиками», не ображався, якщо вона затримувалася в цеху. Вони були не господарем і зручною дружиною, а двома дорослими людьми, які вибрали бути поруч.
Однієї суботи вони разом пекли яблучний пиріг. Андрій, увесь у борошні, намагався розкачати тісто й робив це так старанно, що Оксана не витримала й розсміялася.
— Ти його не розкачуєш, ти з ним борешся.
— Я архітектор. У мене площини мають бути стійкими.
— Дай покажу.
Вона підійшла, поклала свої руки на його, допомогла правильно вести качалку. Андрій обійняв її ззаду й уткнувся носом у волосся.
— Пахне ваніллю, — сказав він. — І щастям.
У цю мить подзвонили у двері.
Оксана відчинила й побачила Назара.
Він стояв на майданчику п’яний, опухлий, із згаслими очима. Куртка була брудна, руки тремтіли.
— Оксан… пусти. Мені йти нікуди. Мати вигнала.
Із кухні вийшов Андрій.
— Вам потрібна допомога? — спитав він спокійно.
Назар підвів на нього каламутний погляд.
— А це хто ще?
Оксана подивилася на колишнього чоловіка без злості. Тільки з утомленою ясністю.
— Це моє життя, Назаре. Нове. І в ньому тобі немає місця.
Вона зачинила двері. За дверима він щось кричав, але Оксана вже не дослухалася. Андрій обійняв її.
— Ти як?
— Добре, — відповіла вона й раптом зрозуміла, що це правда. — Тепер добре.
Вони повернулися на кухню. Пиріг чекав на столі, тісто було м’яке, яблука пахли корицею. Оксана взяла качалку, Андрій подав їй форму, і дім знову наповнився запахом ванілі, яблук і спокійного щастя — такого, яке не треба було захищати від чужої злоби щохвилини…
