Тим часом у дворі на лавці біля другого під’їзду точилося своє розмірене життя. Баба Ганна й тітка Олена, головні інформаційні вузли мікрорайону, грілися на рідкісному осінньому сонечку.
Вони вже обговорили платіжки за капремонт, безсоромну спідницю сусідки з другого поверху й дивного хлопця Оксанки, який вічно ходить із таким виглядом, ніби йому всі винні. І тут із дверей їхнього під’їзду викотилася процесія.
Попереду дріботіла огрядна жінка в яскравому домашньому халаті з капюшоном, з-під якого виднілися бігуді. На ногах у неї красувалися пухнасті капці. Слідом швидким кроком ішов Богдан у розшнурованих кросівках і легкій футболці, пересмикуючи плечима від осінньої прохолоди.
— Глянь, Олено! — штовхнула ліктем сусідку баба Ганна. — Це що за явлення Христа народу? Міська навіжена?
— Та це Богданова мати, мабуть, — примружилася тітка Олена. — Я бачила, як вона годину тому з баулами перлася. Ох і гучна баба: на весь двір горлала, щоб їй двері притримали. А куди це вони намилилися в такому вигляді?
Мати й син упевненим кроком підійшли до червоної Оксаниної машини, припаркованої неподалік від дитячого майданчика. Галина Петрівна обійшла автомобіль по колу, цмокаючи язиком і погладжуючи долонею холодний метал кузова.
— Гарна! — винесла вона вердикт. — Колір, звісно, не дуже, але дарованому коневі в зуби не дивляться. Одразу видно: доглянута. Відчиняй, Богданчику, я всередину хочу сісти, посидіти, перевірити, чи м’яко, бо в мене поперек слабкий.
Богдан із вдоволеною посмішкою сунув руку в кишеню джинсів. Кишеня була порожня. Він поплескав себе по другій кишені. Порожньо. Поплескав по задніх кишенях. Усмішка на його обличчі почала повільно тьмяніти, поступаючись місцем легкому подиву…
