Дівчина дістала жовту копію протоколу вилучення речових доказів. Папір був пористий, дешевий. На звороті чітко проступали фіолетові сліди хімічної копірки. Оксана провела подушечкою великого пальця по нерівному, відірваному краю аркуша.
Справедливість не була урочистою. Вона не звучала фанфарами, не супроводжувалася оплесками й не викликала сліз полегшення чи радості. Справедливість пахла старою типографською фарбою, їдкою хлоркою з коридору гуртожитку й дешевим промасленим сірим папером від привокзального пиріжка з капустою.
Оксана акуратно склала жовтий аркуш по лініях згину й сховала назад до кишені. Потім вона підняла свої рулони з парапету й зашагала вниз довгими сходами. Її гумові підошви тихо рипіли по вологому бетону. На подушечках пальців правої руки в’ївся темний графітовий пил, який не брало жодне мило.
До офіційного захисту диплома залишалося рівно пів року. Система продовжувала працювати, але тепер у її механізмі з’явилася деталь, здатна витримати будь-яке навантаження.
Широкоформатний плотер ритмічно гудів, методично відтинаючи міліметри білого простору. Каретка з картриджами із шипінням їздила з боку в бік. У просторому приміщенні пахло свіжою типографською фарбою, нагрітим пластиком і озоном.
Оксана сиділа за робочим столом. Жорсткий дерев’яний стілець змінився на ергономічне крісло із сітчастою спинкою. На стільниці зі світлого дерева в ідеальному порядку лежали металеві лінійки, набір капілярних ручок і професійний лазерний далекомір. Під прозорим склом, що закривало частину столу, лежав один-єдиний документ — жовта, вицвіла копія протоколу вилучення з фіолетовими слідами копірки на звороті. Краї паперу були нерівно відірвані.
На ній був темний, щільний джемпер великої в’язки. На лівому боці грудей висів пластиковий бейдж на синій стрічці. Чорним рубаним шрифтом на ньому було вибито: «Молодший інженер-конструктор Мельник О. М.».
Двері кабінету відчинилися. Увійшов кур’єр із відділу діловодства. У руках він тримав об’ємний пакет із щільного коричневого крафт-паперу, перетягнутий суворою ниткою. На кутах стояли червоні сургучеві печатки канцелярії міського суду.
— Мельник? Вам пакет з архіву, — кур’єр поклав відправлення на край столу, простягнув планшет. — Розпишіться в отриманні. Рядок сімнадцять.
Оксана взяла синю ручку. Поставила короткий, кутастий підпис. Кур’єр кивнув і вийшов, щільно причинивши за собою двері.
Дівчина присунула пакет до себе. Взяла канцелярський ніж із відламаним кінцем леза. Метал сухо заскреготів по щільному паперу. Нитки луснули. Усередині був прозорий поліетиленовий пакет із застібкою зип-лок. Той самий, у який пів року тому слідчий Коваленко запакував її життя.
Слідство у справі Савельєва було завершене, і судові слухання добігли кінця. Вісім років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною обіймати керівні посади в державних структурах. У новинах про це написали двома сухими рядками на регіональному порталі. Жодних гучних заголовків. Машина правосуддя просто пережувала браковану деталь і виплюнула її в архів.
Оксана потягнула за пластиковий замок. Він розійшовся з різким, шиплячим звуком…
