Повернувшись до хати, Катерина застала повний безлад. Малюки вже прокинулися і, вочевидь, устигли вирішити, що нове житло треба дослідити без зволікань. Одна миска була перекинута, ганчірка стягнута з лави, на підлозі темніли вологі сліди маленьких лап. Одне звірятко намагалося тягнути край старого рядна, друге впиралося в нього всіма лапами, ніби брало участь у серйозній боротьбі. Жінка сплеснула руками, але розсердитися не змогла. У цьому хаосі було стільки життя, що він видався їй майже святковим.
Вона прибрала кімнату, розмовляючи з малюками суворим, але лагідним голосом. Потім сіла на лаву й вирішила, що кожному потрібне ім’я. Перший, найспокійніший, дістав ім’я Мишко. Другий, який хитро позирав спідлоба й увесь час намагався щось стягти вбік, став Плутом. Третього, сильного й різкого в рухах, вона назвала Грозою. А четвертий, який ні хвилини не сидів на місці, дістав ім’я Непосида. Так у домі Катерини з’явилися чотири нові мешканці, і разом із ними повернулися шум, клопоти й дивне відчуття чекання.
Минали тижні. Малюки росли швидко, навіть надто швидко. Катерина спершу раділа їхній силі й доброму апетиту, але поступово почала помічати те, що змушувало її замислюватися. У них були незвично широкі лапи, щільні міцні тіла, гострі морди. Зуби ставали довшими й помітнішими, ніж у звичайних цуценят. Погляд у кожного був уважний, прямий, інколи майже по-людськи серйозний. Вони слухали її, але в рухах залишалося щось дике.
Сільські собаки теж відчули це раніше за людей. Варто було Катерині вивести своїх улюбленців на подвір’я або просто відчинити двері, як за найближчими парканами починався гавкіт. Одні пси гарчали, інші відступали й намагалися не підходити близько. Катерина намагалася пояснити це тим, що її улюбленці великі й незвичні для села. Але сумнів уже оселився всередині. Це був не страх, а тихе запитання, на яке вона не хотіла діставати відповідь.
Одного разу ця відповідь прийшла сама. Повз її двір проходив місцевий мисливець. Він зупинився біля паркану, побачивши, як четверо підрослих звірів граються між собою. Вони носилися подвір’ям, зіштовхувалися плечима, валилися на землю, хапали одне одного за загривок без злості, але з такою силою й спритністю, що в досвідченої людини не могло залишитися сумнівів. Рука майже машинально потяглася до рушниці…
