Катерина помітила це миттєво. Вона вийшла вперед, затуливши тварин собою, і попросила не робити різких рухів. У її голосі прозвучала така рішучість, що мисливець на мить розгубився. Потім він суворо сказав, що вона тримає в себе не собак. Це вовки, і скоро вони стануть ще сильнішими.
Слова вдарили Катерину, мов холодний вітер. Вона озирнулася на своїх улюбленців. Мишко сидів біля ґанку, схиливши голову. Плут принюхувався до землі, Гроза напружено дивилася на незнайомця, Непосида переминався з лапи на лапу. Жінка зрозуміла, що мисливець каже правду. Усі ознаки, які вона намагалася не помічати, раптом склалися в ясну картину.
Але разом із розумінням не прийшов жах. Катерина не змогла побачити в них загрозу. Для неї вони залишалися тими самими голодними малюками, яких вона годувала зі старих мисок, тими, хто спав біля її ніг, хто радів її поверненню, хто слухав її голос. Вона твердо сказала мисливцеві, що тварини нікому не завдали шкоди і що стріляти в них біля її дому вона не дозволить. Чоловік іще намагався переконати її, але, побачивши її впертість і спокійну рішучість, відступив.
Після того дня Катерина вже не обманювала себе. Вона знала, кого прихистила. Це знання змінило багато в її думках, але не в любові. Вона стала обережнішою, уважніше стежила за звірами, частіше прислухалася до їхньої поведінки, але не прогнала їх і не віддала. Вовки, ніби відчуваючи її тривогу, стали ще більш прив’язаними до неї. Вони зустрічали її біля дверей, супроводжували на подвір’я, лягали поруч, коли вона сідала біля вікна.
Так минув рік. Четверо вовків виросли сильними, красивими, вражаючими. Для чужих людей вони виглядали загрозливо, але в домі Катерини знали свої місця. Вони охороняли подвір’я, насторожено реагували на чужі кроки біля хвіртки, але слухалися її голосу. Старий дім змінився. Він уже не здавався порожнім. Вечорами біля пічного тепла лежали чотири сірі тіні, і жінка чула їхнє дихання, шарудіння шерсті, легкий стукіт кігтів по підлозі. Іноді їй здавалося, що дім знову навчився чекати вечора: не порожнечею, а теплим шарудінням, важкими лапами біля порога й уважними очима, які проводжали кожен її рух. Катерина не говорила про це вголос, але саме в ці миті самотність відступала далі, до темних вікон і холодного подвір’я, і дім знову здавався живим, як колись раніше.
Коли прийшла осінь, село стало холодним і сирим. Дні вкоротилися, вітер частіше гнав вулицею сухе листя, а ночами за вікнами темнів ліс. Катерина намагалася раніше зачиняти віконниці й засуви, довше тримала вогонь, щільніше куталася в стару шаль. Вовки в такі вечори перебиралися до кімнати, де було тепліше. Мишко лягав ближче до неї, Плут вибирав місце біля дверей, Гроза сторожко дрімала, а Непосида то вставав, то знову вкладався…
