І в цьому погляді було щось, чого я раніше в ньому не бачила, або бачила, але не називала. Щось холодне й самовдоволене. «Катю, — сказав він повільно, — що це таке?» «Технічна помилка під час експорту даних, — відповіла я рівно. — Виправляється за двадцять хвилин. Суми правильні, джерела правильні, просто…» «Зачекайте». Він підняв руку, зупиняючи мене, і повернувся до решти за столом. «Зачекайте. Головна бухгалтерка принесла нам звіт із переплутаними даними за об’єктами напередодні квартальної наради з інвесторами».
У переговорній стало тихо. «Це можна виправити, — повторила я. — Якщо ми зараз перервемося на…» «Ти розумієш, що інвестори мали отримати цей звіт ще вчора?» Він підвівся. «Ти хоч розумієш, що ти наробила?» «Так, розумію. Тому пропоную зараз…» «Ні, зачекай». Він вийшов з-за столу. «Зачекайте всі. Я хочу, щоб усі почули. Головна бухгалтерка. Три роки на посаді. Не може перевірити звіт перед нарадою». Лідія Степанівна біля стіни трохи подалася вперед. Я відчула, як піднімається нудота, не від страху, а від запаху.
Хтось приніс каву. Стакан стояв поруч, і від нього йшов такий різкий важкий запах, що в мене на секунду попливло перед очима. Я стиснула пальці під столом. «Сергію», — сказала я тихо.
«Ми можемо поговорити про це окремо». «Ні, — сказав він. — Не можемо».
І вийшов із переговорної. Не пішов. Саме вийшов, як виходить людина, коли хоче, щоб за нею пішли.
Я підвелася. Можна було залишитися. Можна було сказати іншим: «Вибачте, я виправлю звіт і надішлю до дванадцятої».
Це було б правильно й спокійно. Але я підвелася й пішла. Бо відчула: якщо не вийти зараз, буде гірше.
Він скаже щось більше там, і краще, щоб це було не при всіх. Я вийшла. Він чекав на мене в коридорі біля бухгалтерії.
Він був уже неспокійний, інший. Той, якого я бачила вдома дедалі частіше, коли щось ішло не за його планом і він шукав, куди це спрямувати.
«Сергію, — почала я, — я тобі пояснила. Помилка технічного характеру». «Ти пояснила». Він ступив ближче.
«Ти мені пояснила. А ти розумієш, що через тебе я маю вигляд ідіота перед командою? Що інвестори чекають?» «Інвестори отримають правильний звіт за двадцять хвилин. Це вирішувано».
«Це вирішувано», — повторив він з інтонацією, якої я раніше не чула. «Це вирішувано, — каже мені дружина». Він говорив уже голосніше.
Із бухгалтерії визирнула Світлана, моя заступниця. І відразу прибрала голову назад. «Дурепо, ти хоч щось узагалі розумієш?» Він схопив мене за руку.
Не вдарив, але схопив. Вище зап’ястя, міцно, як хапають, коли хочуть, щоб не пішли. Я відчула його пальці й відчула, що це межа.
Ось вона. Просто тут, у цьому коридорі. При людях, які робили вигляд, що дивляться в монітори.
Із свого кабінету вийшла Лідія Степанівна. Вона стала у дверях, схрестила руки на грудях, подивилася на мене й усміхнулася. Не злорадно, не відкрито.
Просто кутиками губ, із виглядом людини, яка знала, що так і буде, і виявилася правою. «Серьожо, — сказала вона м’яко, — не нервуй так. Просто поясни їй ще раз».
Я дивилася на неї. Потім на його руку на моєму зап’ясті. Потім підвела очі на чоловіка.
Він говорив ще щось. Слова йшли одне за одним. Про інвесторів, про репутацію.
Про те, що я завжди така. Про те, що він утомився пояснювати. Я чула їх, але ніби крізь шар води.
Голова була дивно ясною. Не від злості, а від якогось остаточного розуміння. Розуміння, яке іноді приходить саме тоді, коли хаос зовні сягає межі.
Я дістала телефон із кишені. Сергій подивився на нього з роздратуванням. «Кому ти дзвониш?» Я не відповіла.
Знайшла у списку контактів перший номер. Той, який завжди був першим. І натиснула виклик…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
