Я подзвонила татові, коли вже сиділа у вітальні з чашкою в руках. «Доїхали нормально, — сказала я. — Дякую за сьогодні». «Приїжджайте ще», — сказав він і після паузи: «Катю». «Так?» «Ти молодець».
Три слова. Він рідко говорив їх. Саме тому вони важили так багато.
«На добраніч, тату». «На добраніч». Я поклала телефон, сиділа з чаєм, дивилася в темне вікно.
Кілька днів минуло від того ранку в офісі. Того коридору, того крику, тих пальців на зап’ясті. Здавалося, що більше.
Здавалося, що між тим ранком і цим вечором не дні, а щось значніше. Може, так і є. Я думала про Лідію Степанівну.
Про те, як вона написала пояснювальну з власної ініціативи. Це було несподівано. Може, щось зрушилося в ній.
Може, просто злякалася втратити роботу. Я не знала. І, чесно кажучи, зараз це було не найважливішим питанням.
Важливим було інше. Я поклала руку на живіт. Звичка, яка з’явилася сама собою за останні кілька днів.
Майже десять тижнів тепер. Завтра стати на облік, вибрати лікаря, почати все те, що називається вести вагітність. Звичайні речі, які я відкладала через усе інше.
Більше не відкладаю. Сергій вийшов із кухні, сів у крісло навпроти, подивився на мене. «Думаєш про щось?» — спитав він.
«Про завтрашній день, — сказала я. — Треба стати на облік, вибрати жіночу консультацію або приватну клініку, треба вирішити». «Давай у приватну, — сказав він. — Там можна вибрати лікаря і без черг».
«Це дорожче». «Я знаю, — сказав він. — Я хочу, щоб усе було добре. Давай у приватну». Я кивнула. «Добре, — сказала я. — Завтра запишуся».
Ми посиділи ще трохи. Потім я підвелася, щоб іти спати. Втома нікуди не зникла, просто стала іншою, не гострою, а фоновою.
Сергій теж підвівся. «Катю», — сказав він. «Так».
«Можна я скажу тобі дещо? Неважливе, просто хочу сказати». «Говори». «Я радий, що ти тоді подзвонила батькові», — сказав він.
«Не тому, що так усе вийшло назовні, а тому, що ти не стала мовчати. Тому, що ти не та, хто мовчить до кінця. Я про це забув, не мав би».
Я дивилася на нього. «Це важливо було сказати?» — спитала я. «Мені — так», — відповів він. Я подумала секунду, потім сказала:
«Я теж дещо скажу, неважливе». «Говори». «Ти купив мені крекер у клініці, — сказала я. — В автоматі, пам’ятаєш?» «Пам’ятаю».
«Це була правильна річ, маленька, але правильна». Він трохи помовчав, потім сказав: «Пам’ятатиму про крекер».
«Добре», — сказала я. Ми пішли спати. Уночі я довго лежала й не спала, не тривожно, просто не спалося, думала. Про те, що попереду багато місяців, за які багато що проясниться саме.
Що дитина, яка поки не вміє нагадувати про себе інакше, ніж нудотою зранку, одного дня стане людиною, якій треба буде щось передати. Що я хочу передати йому чи їй? Не тільки цифри в таблицях і вміння знаходити помилки. Щось більше.
Я думала про маму, про її руки, про запах светра, про те, що вона померла, коли мені було дев’ять, і я все життя не знала, що вона сказала б мені зараз, у таку ніч, у такий момент. Можливо, те саме, що тато: «Ти молодець». За вікном було нічне місто, вогні, рідкісні машини, темне небо без зірок.
Я дивилася в стелю й думала, що життя дуже рідко буває простим і дуже рідко буває завершеною історією. Що майже завжди це щось, що триває, змінюється, потребує уваги й зусиль. Що найважливіші речі не стаються за один день і не руйнуються за один день.
Вони будуються й руйнуються поступово, у дрібницях, у звичках, у тому, кому я телефоную, коли мені погано, і хто приїжджає після мого дзвінка. Тато приїхав, Діма й Коля приїхали. І це я пам’ятатиму довше, ніж усе інше.
Я заплющила очі. Зранку треба подзвонити в клініку, записатися до лікаря, вийти на роботу і зробити ще двадцять звичайних речей.
