Тато кивнув, не тому, що схвалював чи не схвалював, просто прийняв це як відповідь. «Тату», — сказала я. «Так?» «Ти задоволений тим, як усе вийшло? Тим, що ти приїхав тоді?» Він подивився на мене з тим виразом, який я бачила кілька разів у житті й завжди запам’ятовувала.
Щось у ньому було водночас серйозне й тепле. «Ти подзвонила, — сказав він, — я приїхав. Так і має бути».
«Я довго не дзвонила», — сказала я. «Знаю, — сказав він, — ти справлялася. Ти завжди справляєшся». Пауза.
«Але справлятися не означає мовчати. Це ти іноді плутаєш». «Знаю, — сказала я, — тепер знаю точніше».
Він підвівся. Поклав руку мені на голову. На секунду.
Коротко. Як робив, коли ми були маленькими і щось закінчувалося. Потім прибрав і вийшов.
Я сиділа біля вікна ще трохи. За склом Коля щось показував Сергієві. У саду.
Біля яблуні. Жестикулював. Сергій слухав із виглядом людини, яка не зовсім розуміє, про що йдеться, але слухає.
Потім засміявся. По-справжньому. Неввічливо.
Я дивилася на це й думала, що не знаю ще, як буде. Що попереду. Розмови, яких ми не провели.
Рішення, яких не ухвалили. Час, який потрібен і який не можна пришвидшити. Що довіра — не те, що повертається за одну недільну поїздку.
Що я це знаю. І він це знає. І саме тому жоден із нас не вдавав, що все вже добре.
Але ще я думала про те, що бачу у вікні. Мій чоловік стоїть у саду мого батька й сміється з того, що говорить мій брат. І що це щось.
Маленьке. Обережне, але щось справжнє. Ми поїхали близько п’ятої.
Тато вийшов провести. У пальті, без шапки. Як завжди.
Потиснув Сергієві руку. Не тепло і не холодно. Рівно.
Як тиснуть руку людині, якій поки що тільки належить стати своєю. Сергій це зрозумів. Кивнув.
Коля помахав нам із ґанку й гукнув щось про імбир, що треба далі пити. Я помахала у відповідь. У машині ми мовчали перші кілька хвилин.
Потім Сергій сказав: «Твій брат Коля. Він мені сподобався». «Він усім подобається, — сказала я. — Це його особливість». «А Діма?» Я подумала. «Діма складніший, — сказала я. — Але він чесний. Якщо він тобі одного дня потисне руку й скаже „Нормально“, це означатиме більше, ніж якби хтось інший сказав тисячу хороших слів». «Я зрозумів це, — сказав Сергій. — Там, у саду».
«Що він тобі говорив?» «Спитав, чи знаю я, що зробив». Пауза. «Я сказав, що знаю. Він помовчав. Потім сказав: „Добре“. І все». «Це багато для Діми», — сказала я. «Я здогадався», — сказав Сергій. Ми їхали вечірнім містом.
Ліхтарі вже засвітилися, хоча тільки починало сутеніти. Жовтневе місто в цю пору доби було красивим. Темне небо, жовте світло, останнє листя.
«Катю, — сказав Сергій. — Я хочу, щоб ти знала. Я записався. До психолога». Я подивилася на нього. «Коли?» «У п’ятницю. Поки ти працювала з дому. Я знайшов фахівця. Подзвонив, домовився. Перший прийом у середу». Я мовчала секунду.
«Чому?» — спитала я. «Бо те, що сталося…» Він перебрав пальцями по керму. «Це не просто я був неправий того дня. Це щось, що йшло довго, і я хочу зрозуміти, де саме я звертав не туди. Не для тебе. Для себе. Щоб зрозуміти».
Я дивилася на дорогу. «Це важливо, — сказала я нарешті. — Те, що ти це зробив». «Ти не очікувала?» «Не знаю, — сказала я чесно. — Може, сподівалася, але не очікувала». Він кивнув.
Знову помовчали. «Я не прошу тебе ухвалювати рішення зараз, — сказав він. — Я розумію, що потрібен час. Я просто хочу, щоб ти бачила. Я щось роблю. Не говорю. Роблю». «Бачу», — сказала я. Ми приїхали додому. Піднялися.
Сергій поставив чайник. Я зрозуміла, що він запам’ятав. Увечері мені найкраще йшов чай.
Дрібниця. Але з дрібниць і складається те, з чого потім виростає щось велике. Або не виростає…
