Про те, яким він був, коли ми тільки познайомилися. Про те, як сміявся на тій вечірці, по-справжньому. Про те, що під цим роком роздратування й пихи був іще той чоловік.
Або я хотіла в це вірити. «Не знаю, — сказала я. — Але в нього буде можливість». За дверима кухні почулися голоси.
Переговорна, мабуть, закінчила роботу. Я подивилася на годинник. Минуло майже сорок хвилин від того моменту, як я подзвонила татові.
Сорок хвилин. І весь мій ретельно вибудуваний світ став іншим. Або точніше, перестав удавати те, чим не був.
«Ходімо?» — спитав тато. «Ходімо», — сказала я. Ми встали. Вийшли з кухні.
Пішли коридором. Туди, де в переговорній Олег Вікторович розмовляв із Сергієм і Лідією Степанівною. Туди, де все те, що було сказано цього дня, мало отримати свої наслідки.
Я йшла першою. Попереду розмова, яку я не репетирувала й не планувала саме так. Попереду слова, які треба буде сказати, і слова, які доведеться почути.
Попереду рішення, якого я ще не ухвалила, але вже відчувала десь поруч, як відчувають погоду до того, як вона зміниться. Дев’ять тижнів. Тихе життя, яке поки нічого не вимагає, крім того, щоб я впоралася.
Я впораюся. Коридор був довгий. Від кухні до переговорної десять кроків, не більше.
Я рахувала їх. Звичка, що лишилася з дитинства, коли було страшно чи важко, рахувати кроки, рахувати плитки, рахувати секунди. Не тому, що це допомагало страху зникнути.
Просто це було щось конкретне, відчутне, те, що піддавалося підрахунку, на відміну від усього іншого. Один. Два.
Три. Позаду йшли Діма й Коля. Я чула їхні кроки, розмірені, спокійні.
Тато йшов поруч зі мною, трохи позаду й ліворуч. Він не говорив нічого. Йому не треба було.
Чотири. П’ять. Шість.
Я думала про те, що сьогоднішній день увійде до тієї категорії днів, які ділять життя на до і після. Їх не так багато в житті людини, таких днів. Смерть мами була одним таким днем. Історія з Андрієм — іншим. Сьогодні — ще один. Сім.
Вісім. Двері переговорної були прочинені. За ними чувся голос Олега Вікторовича.
Рівний, діловий, без інтонації, яку можна було б розшифрувати ззовні. Сергій мовчав або говорив тихо, я не розбирала. Дев’ять.
Десять. Я зупинилася біля дверей, озирнулася на тата. Він кивнув, коротко, один раз.
Цього було достатньо. Я штовхнула двері й увійшла. Переговорна була такою самою, як завжди.
Довгий стіл, сіре крісло, вікно на всю стіну з видом на сусідній бізнес-центр і смужку неба між дахами. Проєктор вимкнений. На столі папка Олега Вікторовича.
Дві склянки води, одна недоторкана. Сергій сидів навпроти генерального директора. Спина пряма — звичка, яку не могла вибити навіть розгубленість.
Але в усьому іншому — інший. Руки лежали на столі, пальці трохи стиснуті. Погляд — у стіл, не на Олега Вікторовича.
Лідія Степанівна сиділа збоку, там, де зазвичай не сідають на офіційних зустрічах, але де сідають, коли не знають, куди себе подіти. Вона тримала в руках телефон, не дивилася в нього, просто тримала. Як тримають щось, що дає відчуття опори.
Олег Вікторович стояв біля вікна. Коли я увійшла, він повернувся. «Катю, — сказав він, — добре, що ти тут. Сідайте, будь ласка». Я увійшла. За мною тато, потім Діма, потім Коля.
Вони розташувалися біля стіни, не сідаючи, просто стали, як люди, які прийшли не на нараду, а подивитися, як вона проходить. Сергій підвів голову, коли я увійшла, подивився на мене. Щось у його погляді було іншим, не те, що зранку, не те, що в коридорі…
