— Що сталося? — запитав він, підводячись.
— Ганні Степанівні зле. Софія каже, майже не озивається, дихає якось не так. І все вас кличе. Ванечку, Ванечку… Андрію, треба негайно їхати. Боюся, цього разу вона нас не дочекається.
Лише кілька годин минуло від тієї миті, коли він знову її знайшов. Андрій іще тримав у пам’яті дотик до шраму, іще чув колискову. Йому здавалося неможливим, що все це знову може піти, щойно встигнувши повернутися. Він узяв ключі. Голос лишався твердим, хоча всередині все стислося від страху.
— Поїхали. Я встигну до неї. Тепер обов’язково встигну.
Вони побігли до машини. Небо світлішало, ніч відступала від вулиць. Зворотна дорога пролягала тими самими місцями, але Андрій більше не видивлявся чуже життя здаля. Він поспішав туди, де його кликали дитячим ім’ям.
Порожніми вулицями автомобіль ішов швидко. Андрій стиснув зуби, не даючи сльозам застилати очі. Поруч Ольга склала руки й молилася. Тихо повторювала ім’я Ганни Степанівни, просила почекати ще трохи. З кожним поворотом вони наближалися до дому, однак відстань здавалася болісно великою.
— Тримайтеся, будь ласка. Ми вже поруч. Іще трішки…
Софія чекала біля входу. По обидва боки від неї стояли малюки, яких вона тримала за руки. Дівчина плакала, не намагаючись приховати сліз.
— Швидше, тітко Олю! Вона його весь час кличе. Каже, що відчуває поруч. Що не хоче йти, поки не дочекається.
Андрій пройшов крізь ворота й майже бігом перетнув кімнату. Діти проводжали його переляканими поглядами. На ліжку лежала жінка, яка ще недавно гладила його волосся. Тепер кожен вдих давався їй важко, і від колишнього спокою лишилася тільки крихка нерухомість обличчя.
Він опустився біля неї навколішки, взяв обидві руки.
— Я тут. Ганно Степанівно, я приїхав. Ваш Ванечко поруч. Більше нікуди від вас не піду.
Вона повернулася на голос. Губи торкнула слабка усмішка.
— Хлопчику мій… Знала, що прийдеш. Мені стільки разів снилося, як ти повертаєшся. Тепер дочекалася. Тепер і йти не страшно.
— Ні, зачекайте. Я вас тільки знайшов.
Андрій стиснув її пальці, ніби можна було передати через цей дотик власну рішучість.
— Ви колись дбали про мене, коли більше нікому було. Тепер я дбатиму про вас. Чуєте? У мене є така можливість. Дозвольте мені допомогти.
Він дістав телефон і зажадав негайно направити до дому найкращу медичну бригаду. Неважливо, що ще ранній ранок. Неважливо, що їхати доведеться ґрунтовими вулицями. Андрій знав, як домогтися, щоб прохання не лишилося в черзі інших прохань, і зараз використовував для цього все, чим володів.
На світанку в район приїхали лікарі, які раніше тут не бували. Пройшли крізь іржаві ворота, увійшли до дому з потрісканими стінами. Тепер біля ліжка старенької були люди, які вміли допомогти її ослаблому тілу. Ользі більше не доводилося сподіватися лише на власні руки й молитву.
Ганна Степанівна витримала. Допомога, якої їй стільки часу бракувало, подіяла: небезпечний стан вдалося подолати, дихання стало спокійнішим. Не можна було повернути їй молодість, але можна було дати догляд, якого вона потребувала. Андрій лишався поруч, і, знову почувши його голос, вона усміхнулася. Хлопчик повернувся не лише для того, щоб попрощатися…
