Чутка про зелену траву на могилі Матвія швидко розійшлася містом. Хтось чув цю історію в магазині, хтось — біля цвинтарної брами, хтось — від сусідів. І кожен переповідав її трохи тихіше, ніж зазвичай, ніби боявся сполохати те світле почуття, яке вона викликала.
Друзі родини вмовили Віру розповісти про все місцевій газеті. Вона довго вагалася. Їй не хотілося перетворювати особистий біль на чуже читання. Але потім подумала, що історія Павла заслуговує бути почутою.
Коли її попросили поділитися спогадами, вона сказала, що найдивовижніше для неї — знати: людина, яка не була зобов’язана робити нічого, зробила так багато.
— Втрата близької людини не минає, — говорила Віра. — Просто вчишся жити поруч із цим болем. Але такі люди, як Павло, нагадують: поруч усе ще є добро. Іноді воно приходить не гучно, не з великими словами, а зі старою лійкою в руках.
Матеріал про Павла і зелену траву вийшов спершу в невеликому виданні. Потім цю історію помітили інші. Її почали переповідати, обговорювати, надсилати одне одному. Люди писали родині Соколових, ділилися власними втратами, розповідали про тих, кого втратили, і про тих, чиї могили вони теж іноді прибирали, навіть якщо не знали цих людей за життя.
Одні дякували за нагадування, що маленькі вчинки мають значення. Інші зізнавалися, що після цієї історії вперше за довгий час пішли на цвинтар до рідних. Хтось писав, що теж хоче допомогти там, куди давно ніхто не приходить.
Так учинок Павла перестав бути лише родинною історією. Він став тихою ниткою, що простяглася від одного серця до іншого….
