— Коли я поливаю землю, — сказав він, — мені здається, ніби я кажу їм: вас не забуто. І Ганні, і вашому Матвієві. Поки хтось приходить, поки хтось пам’ятає, людина все ще поруч.
Ці слова Віра потім повторювала про себе багато разів. У них було втішення, якого їй не давали ні співчуття, ні звичні фрази, ні час.
Соколови запросили Павла до себе додому. Їм хотілося не просто подякувати йому, а пізнати людину, яка так непомітно увійшла в їхній біль і зробила його трохи менш самотнім.
У їхній кухні, де на стінах висіли фотографії Матвія, вони довго пили чай. Павло сидів трохи скуто, ніби боявся бути зайвим, але поступово розмова потеплішала. Він розповідав про Ганну: як познайомився з нею в молодості, як вона сміялася з його незграбних залицянь, як вони разом переживали тяжкі роки, ростили двох синів, будували побут, сварилися через дрібниці й мирилися ще до вечора.
Ганна була для нього не просто дружиною. Вона була домом, звичним світлом у вікні, голосом, який зустрічав його після довгого дня. Коли її не стало, Павлові здалося, що зі світу вийняли найважливішу частину, а все інше залишили лише за звичкою.
Догляд за її могилою допомагав йому триматися. Він приходив, приносив квіти, поправляв траву й відчував, що ще може бути потрібним. А турбота про могилу Матвія надала цій потрібності нового сенсу. У чужій утраті він знайшов можливість віддавати тепло, яке не хотів зберігати в собі мертвим тягарем.
Віра й Микола не змогли довго тримати цю історію лише в родині. Спершу вони розповіли про Павла рідним, потім близьким знайомим. Люди слухали й дивувалися: у світі, де часто минають повз чужий біль, старий із лійкою раптом виявився нагадуванням про те, що доброта може бути зовсім простою і від того особливо сильною…
