Того дня Матвій їхав дорогою, нічим не відмінною від сотень інших. Потім сталася аварія. Усе відбулося швидко, безглуздо, страшно у своїй буденності. Для родини залишилися тільки коротке повідомлення, лікарняні коридори, слова, які неможливо прийняти, і порожнеча, в яку провалилося все їхнє колишнє життя.
Після похорону Віра довго не могла зайти до кімнати сина. Потім усе ж увійшла й зняла з вішака його льотну куртку. Відтоді вона берегла її дбайливо, ніби тканина ще пам’ятала тепло його плечей. Микола часто діставав старі фотографії: Матвій поруч із літаком, Матвій сміється, Матвій обіймає сестру. Він перебирав світлини мовчки, але щоразу затримувався на одній і тій самій — де син дивився в об’єктив так живо, ніби зараз скаже: «Ну що ви знову сумуєте?»
Лідія була особливо прив’язана до брата. Для неї він був захисником, порадником, людиною, якій можна було зателефонувати будь-якої години. Після його смерті вона часто приходила на цвинтар сама. Приносила квіти, сідала поруч і розмовляла з ним пошепки, ніби боялася порушити спокій.
Саме її сльози й розповідь стали для Павла тим поштовхом, після якого він уже не зміг залишитися стороннім спостерігачем. Так зелена трава на могилі Матвія з’явилася не через диво, а через тиху людську доброту. Але для Віри й Миколи це все одно було дивом.
Вони не могли повірити, що незнайома людина, яка сама пережила тяжку втрату, знайшла в собі сили дбати ще й про їхнього сина. Не тому, що її попросили. Не тому, що вона чекала подяки. А просто тому, що не могла інакше.
Павло пояснив їм, що догляд за могилами — це для нього не робота і не обов’язок перед мертвими. Це спосіб нагадувати живим, що пам’ять не повинна заростати сухою травою…
