У місті почали збиратися невеликі групи людей. Вони приходили на цвинтар, прибирали занедбані ділянки, піднімали повалені вінки, садили квіти, виносили сміття. Ніхто не робив із цього свята чи гучної акції. Просто раз на місяць ті, хто міг, збиралися й упорядковували місця, про які не було кому подбати.
Серед них були літні люди, молодь, сусіди, знайомі, зовсім чужі одне одному містяни. Вони працювали поруч, обмінювалися короткими фразами, іноді мовчали. Але в цьому мовчанні вже не було порожнечі. У ньому була спільна пам’ять.
Павло несподівано для себе став людиною, яку в місті впізнавали. Йому дякували, зупиняли, запрошували в гості. Він ніяковів, відмахувався, казав, що не зробив нічого особливого. Але саме ця скромність зворушувала людей ще сильніше.
Для Віри й Миколи він поступово став не просто тим самим старим із лійкою. Він став другом. Вони часто кликали його на чай, просили не відмовлятися, розпитували про здоров’я. За столом згадували Ганну й Матвія, говорили про життя, про погоду, про минуле, про те, як дивно іноді доля поєднує людей через біль.
Лідія теж прив’язалася до Павла. Вона почала заходити до нього додому, допомагала по господарству, приносила продукти, лагодила дрібниці, які він усе відкладав. Іноді вони просто сиділи на лавці й розмовляли. Павло слухав її уважно, по-старечому мудро, не перебиваючи й не повчаючи. Для Лідії він став майже рідною людиною, схожою на дідуся, якого доля подарувала їй уже після втрати брата.
Зелена трава біля могили Матвія тепер означала для родини більше, ніж раніше. Вона була не лише знаком пам’яті. Вона стала символом того, що навіть після найтяжчої втрати поруч із людиною можуть з’явитися ті, хто підтримає її, хай навіть у найпростішій спосіб…
