Богдан поклав долоню поверх її руки так само спокійно, як робив багато вечорів після пожежі. У дотику не було вимоги звернути на нього увагу або перервати спогади. Він лише нагадував про свою присутність і залишав Софії можливість відсунутися.
Вона не відсунулася. Перевернула долоню і переплела з ним пальці, сама завершуючи розпочатий рух. Колись така дрібниця вимагала б від неї зусилля: перш ніж прийняти дотик, Софія намагалася вгадати, що буде далі і якою ціною доведеться за це платити. Тепер рука чоловіка була просто рукою людини, яку вона обрала.
— Ти знову замислилася? — спитав Богдан.
— Як завжди. На загальну думку, це одна з моїх найгірших рис.
Він подивився на неї з тим самим незмінним спокоєм, який у день весілля здавався Софії найзагадковішою і тому найнебезпечнішою частиною його обличчя.
— А на мою думку, найкраща.
Богдан говорив щиро. Він любив не всупереч її розуму, силі чи зовнішності і не за здатність мужньо зносити чужу жорстокість. Йому була потрібна саме ця жінка — та, що перевіряла цифри, сперечалася, вимагала вибачень, наступала йому на ноги під час танцю, врятувала з вогню і не дозволила перетворити себе на красивий символ чужої великодушності.
Софія обвела поглядом залу. На стінах лежало тепле світло, за вікнами густішав вечір, у розмовах звучали звичні голоси. Жоден із гостей не прийшов подивитися, скільки приниження вона витримає. Ніхто не чекав угоди, падіння чи скандалу. Навіть двері в дальньому кінці лишалися відчиненими — не як спеціально підготовлений доказ свободи, а як звичайна частина дому.
Вона й далі носила на тілі минуле. Червонувато-лілова пляма не зблідла після виправдання Павла й арешту Мирона. Сліди на зап’ястках не зникли від нових обітниць. Волосся не стало густішим, а чужі погляди — справедливішими. Змінилося інше: Софія перестала погоджуватися з тим, що ці особливості визначають розмір життя, на яке вона має право.
Жінку, яку колись називали ганьбою впливової родини, тепер знали як господиню, здатну вести складні справи й чути людей, чиї прохання раніше губилися в книгах управителів. Герцогиню, яку вважали нездатною відповідати за себе, більше не можна було змусити мовчати ні лікарським папером, ні замкненими дверима, ні шепотом за віялом.
Але найважливішим для Софії лишалося не те, як її тепер називали оточення. Одне чуже визначення не мало змінитися іншим і знову стати мірилом її цінності. Їй більше не потрібен був дозвіл суспільства, чоловіка чи родини, щоб знати, ким вона є.
Богдан ледь стиснув її пальці. Софія відповіла тим самим і повернулася до розмови за столом. Довкола тривав звичайний родинний вечір — без глядачів, без угоди, без потреби щось доводити. Саме ця звичайність колись здавалася їй неможливою.
Тепер двері за її спиною були відчинені. Софія могла піти будь-якої миті й тому з повною певністю залишалася там, де сама хотіла бути.
