Попри Костянтина Аркадійовича.
Костянтин Аркадійович Борисенко з’явився в нашій лікарні півтора року тому. Він приїхав з обласного центру.
Казали, що там у нього щось не склалося, але ніхто не знав деталей. Високий, широкоплечий, з рівними дорогими зубами й манерою тримати голову трохи назад, щоб дивитися на співрозмовника згори вниз, навіть якщо той не нижчий на зріст.
Він був не дурний, ось у чому річ. Не дурний і непоганий лікар. Я бачила його на обходах. Він знав свою справу.
Але знання справи й уміння поводитися з людьми — різні речі. І от другого йому бракувало катастрофічно.
Персонал він вважав інструментом. Хорошим інструментом — хвалив. Поганим — міняв. Посередині не було.
Мене він чомусь одразу зненавидів. Може, тому, що я не метушилася біля нього, як інші. Не поспішала усміхатися, коли він заходив у процедурний кабінет. Не вдавала, що страшенно рада його бачити.
Просто працювала. І все.
Це, здається, його дратувало. Поступово він почав чіплятися. Спершу через дрібниці: документація не так оформлена, журнал не там лежить. Потім голосніше. Потім публічно.
— Та вам тільки качки виносити!
Це було вже не вперше. Просто сьогодні він сказав це особливо виразно, особливо голосно.
І я чомусь саме сьогодні відчула це інакше, ніж зазвичай. Не образу. Ні.
Щось інше. Холодне й гостре. Як відчуття перед операцією, коли знаєш, що зараз буде складно, але знаєш і те, що впораєшся.
Я сиділа у своєму процедурному кабінеті, дивилася на полицю зі шприцами, на стерильні рукавички в коробці, на таблицю тиску в пацієнтів і думала про те, що в операційній Першого міського мене зараз немає.
Що моя операційна тепер ось це: чотири стіни, кушетка, холодильник із вакцинами.
І ще про те, що десь на трасі, за сто двадцять кілометрів від Вознесенська, цієї миті відбувається щось, про що я ще не знаю.
Звісно, тоді я цього не думала. Це я зараз розумію, озираючись назад.
Але іноді тіло щось відчуває раніше за голову.
Подзвонили на початку шостої вечора. Я вже збиралася додому. Одягала пальто. Тихо раділа, що сьогодні автобус буде за двадцять хвилин, а не за годину.
Дзвонив Толік Мєшков із приймального покою. Молодий хлопець, рік тому після медколеджу, старанний, але полохливий.
— Наталіє Сергіївно, ви ще в лікарні?
— Одягаюся. Що сталося?
— Тут привезли… Загалом, аварія на трасі. Сімдесят третій кілометр. Чоловік років п’ятдесяти, без документів. Привезла попутна машина. Стан…
Я чула з його голосу, що він недоговорює.
— Який стан, Толіку?
— Поганий. Тиск упав. Живіт напружений. Віктор Сергійович дивиться, але він каже…
Віктор Сергійович — це Пашков. Хірург. Йому тридцять шість років, він єдиний хірург на весь Вознесенськ.
І він хороший лікар для планових операцій: апендицит, грижа, жовчний міхур.
Але те, що я почула між слів у голосі Толіка Мєшкова, було іншим.
— Я йду, — сказала я.
Пальта не зняла, просто розвернулася.
У приймальному покої було зле. Я зрозуміла це ще з коридору. За запахом, за тим, як рухалися люди, за тим, як стояв Пашков.
Плечі вперед, руки трохи опущені, обличчя бліде. Це поза людини, яка вже зрозуміла, що ситуація більша за неї, і не знає, що з цим робити.
На каталці лежав чоловік. Кремезний, темноволосий, у дорогій розірваній сорочці. Точніше, в тому, що від неї лишилося.
Обличчя в синцях, права рука неприродно вивернута. Але це все було не головне.
Головним був живіт.
Я підійшла. Взяла його руку. Шкіра волога, холодна.
Подивилася на монітор. Тиск — сто на шістдесят, пульс — сто чотири, ниткоподібний.
— Що показало УЗД? — спитала я Пашкова.
Він подивився на мене. У його погляді було полегшення від того, що хтось прийшов. І водночас щось на кшталт захисної реакції: мовляв, ти хто така, щоб питати?
— Вільна рідина в черевній порожнині, — сказав він тихо. — Багато. Я подзвонив в область. Вони кажуть: везіть.
— Міст змило, — сказав Толік. — Три дні тому. Об’їзд — сто сорок кілометрів. Він не довезе.
Пашков це знав. Я знала, що він це знав. Тому він і стояв отак: плечі вперед, руки опущені.
— Операційна вільна?
