— Бо я не знала, кому вірити. Щоразу, коли я намагалася спитати про твою матір, розмова обривалася. Наталія казала, що це болюча тема. Віктор сказав мені одного разу на кухні: “Не лізьте в старі сімейні діри, Маріє Павлівно, а то самі в них упадете”. Я думала, спершу потрібні докази.
— Віктор тобі погрожував?
— Усміхався.
Рашид провів долонею по обличчю.
— А фотографія?
— Андрій віддав мені копії документів біля нотаріальної контори. Там було людно, я подумала, так безпечніше. Він сказав, що борг сьогодні можуть перепродати, і центр виселять до суду. Я хотіла розповісти тобі вчора після реєстрації. Але…
Вона подивилася на свою обручку.
— Я злякалася зіпсувати день. Дурість.
Рашид довго стояв нерухомо. Потім тихо спитав:
— Ти витратила мільйон, щоб урятувати центр, який заснувала моя мати?
— Ні, — сказала Марія.
Він підвів очі.
— Я витратила мільйон, бо там сьогодні вночі двадцять три людини могли опинитися на вулиці. З них одинадцять дітей. Твоя мати — це вже потім.
Ці слова вдарили сильніше, ніж вона чекала. Рашид відвернувся до вікна. Плечі в нього напружилися.
— Маріє…
— Я поїду сьогодні.
Він різко повернувся.
— Ні.
— Так. Я не можу залишатися в домі, де мене перевіряють, як купюру на світло. Я не річ. Не нова покупка. Не помилка, яку можна повернути за чеком.
— Я не хотів…
Вона підняла руку.
— Не треба. Ти хотів саме цього. Щоб я відчула себе маленькою. Щоб усі побачили, як ти можеш вирішити моє життя одним словом.
У нього сіпнувся кутик рота, але він нічого не сказав.
Марія пішла до спальні. За дверима, які вчора вони зачиняли разом, пахло її парфумами й свіжим простирадлом. На кріслі лежала фата — маленька, смішна, куплена на розпродажі. Вона зняла її вранці й забула прибрати. Тепер цей білий шматок тканини виглядав як насмішка.
Вона зібрала сумку за десять хвилин. Поклала документи, зміну білизни, старий светр, зарядку. Весільна сукня лишилася в шафі. Обручку вона зняти не змогла. Пальці набрякли, метал не піддавався.
У коридорі Рашид чекав.
— Я відвезу тебе.
— Не треба. Сергій відвезе.
— Маріє.
Вона зупинилася, але не озирнулася.
— Ти хотів побачити, хто я. Побачив. Тепер мені треба зрозуміти, хто ти.
Цього разу він не стримував.
Ніч вона провела в Ольги в маленькій квартирі над аптекою. Диван був вузький, із продавленою серединою. За стіною всю ніч кашляв сусід. На кухні цокав годинник, і кожен удар здавався Марії нагадуванням: учора в цей час вона була дружиною. Сьогодні — не знала, ким була.
Ольга поставила перед нею чашку чаю і сіла навпроти.
— Він хоч зрозумів?
