— Слухай, Гордієве. Я на цьому виробництві стільки років, що вже майже сам частина обладнання. Бачив усяке. Як люди з дурості руки під механізм сують. Як труби рве так, що стіни дрижать. Але щоб так — на хворобі дитини, та ще й своєї… Тут у мене слів не вистачає. Навіть лайливих.
— Семеничу, у тебе останнім часом на багато що слів не вистачає. Ти минулого тижня чайник у побутівці до вугілля довів.
— Один раз! — обурився той і тицьнув сірником у повітря. — За стільки років бездоганної служби один нещасний чайник. Це не криворукість, це статистична похибка.
Артур утратив те, що цінував сильніше за гроші: зв’язки, ім’я, можливість усміхатися людям так, ніби все під контролем. Його прізвище в місті стали вимовляти тихо, як щось брудне.
Ларису родина перестала згадувати. Її ім’я зникло з розмов так само акуратно, як вона сама колись прибрала совість із власних рішень.
Вероніка втратила останнє прикриття. Більше не можна було ховатися за образом нещасної матері. Усі побачили, ким вона була насправді.
За кілька тижнів після вироку Матвій розбирав Лікіни речі. Олівці, зошити, альбоми, маленькі записки, заколки. Серед малюнків він знайшов яскравий аркуш.
На ньому був чоловік із широкими плечима й короною на голові. Поруч — маленька дівчинка з довгим волоссям і величезною усмішкою.
Унизу кривими дитячими літерами було написано:
«Мій тато найхоробріший. Він однаково все дізнається».
Матвій довго стояв із цим аркушем у руках.
Найважче виявилося не ненавидіти винних. Ненависть прийшла легко.
Найважче було зняти з себе вирок…
