Може, його діяльність курували безпосередньо з головного управління розвідки, минаючи абсолютно всі проміжні інстанції на місцях. Таке іноді справді траплялося з нелегальними агентами найвищого, стратегічного рівня. А може, його досьє просто не існувало в картотеці своїх, бо він був саме тим, ким офіційно представлявся німцям — перебіжчиком і зрадником Батьківщини.
Анна рішуче спалила злощасний листок над полум’ям свічки, як методично робила з усіма шифровками. Чорний попіл вона ретельно розтерла між пальцями, не залишивши й сліду. У цю хвилину вона ухвалила своє остаточне, тверде рішення.
Вона більше не чекатиме пасивно підтвердження від далекого Центру. Вона особисто перевірить Дмитра сама, причому єдиним надійним способом, який знала як професіонал. Вона свідомо передасть йому найважливішу справжню інформацію й просто подивиться, що він із нею зрештою зробить.
Уже наступного дня вона непомітно залишила умовний знак на вікні першого поверху. Це був крихітний шматочок білого паперу, утиснутий у стару тріщину дерев’яної рами, як він і просив. Пізно ввечері вона обхідними шляхами пішла до зруйнованої церкви.
Він уже був там і терпляче чекав на неї в густій тіні напівзруйнованої кам’яної стіни. «Що сталося?» — тривожно спитав він одразу, пропустивши всі вітання. У його напруженому голосі виразно чувалася непідробна тривога за її безпеку.
«У мене є вкрай важлива інформація», — тихо сказала Анна, дивлячись йому в очі. «Я хочу терміново передати її в Центр саме через тебе». Чоловік здивовано насупився.
«Але чому ти не хочеш зробити це через свого постійного зв’язкового?» «Лише тому, що я хочу точно знати, що ця стратегічна інформація гарантовано дійде до своїх». Він одразу все зрозумів.
Вона безпомилково прочитала це ясне розуміння по його зміненому обличчю. Чоловік усвідомив, що вона не довіряє словам і зараз влаштовує йому жорстку перевірку ділом. І при цьому він зовсім не образився на її підозріливість.
Навпаки, глибоко в його очах промайнуло щось дуже схоже на щиру професійну повагу до її витримки. «Добре», — спокійно погодився він. «Що саме це за інформація?»
Анна спритно дістала з таємної кишені в рукаві щільно складений аркуш тонкого паперу. На ньому був детально перемальований секретний план ворожого командування. Це був точний план перекидання свіжої танкової дивізії через їхнє місто просто на лінію фронту.
Там були зазначені точні дати, маршрути руху колон і загальна чисельність бронетехніки. Вона ризикувала власною головою, коли вчора ввечері потайки викрала оригінал із сейфа в кабінеті майора Хоффмана. Дмитро мовчки взяв аркуш, розгорнув його й дуже швидко, професійно переглянув цифри.
Потім так само акуратно склав папір назад і сховав його до своєї глибокої внутрішньої кишені. «Ці дані підуть до наших уже завтра», — твердо пообіцяв він. «Мій зв’язковий якраз буде в місті за два дні».
«Якщо все мине правильно, то вже за тиждень ця ворожа дивізія потрапить під масований удар нашої штурмової авіації десь на марші». Анна мовчки кивнула на знак згоди. Тепер їй залишалося лише набратися терпіння й чекати реальних результатів своєї небезпечної гри.
Це томливе очікування виявилося по-справжньому болісним. Вона щодня ходила на службу, працювала як завжди, нудно перекладала накази, була присутня на виснажливих нарадах і мило усміхалася ворожим офіцерам. І весь цей нескінченний час у її напруженій голові нав’язливо крутилася лише одна думка.
«Якщо секретна інформація дійде до командування й буде реалізована, отже, він справді свій». Якщо ж не дійде, або якщо її саму раптом заарештують під час наступної спроби зв’язатися з Центром, отже, вона припустилася фатальної помилки. Рівно за десять болісних днів вона випадково почула в коридорі штабу вкрай цікаву розмову.
Двоє високопоставлених офіцерів упівголоса обговорювали якесь кляте, незбагненне воєнне невезіння. З’ясувалося, що елітна танкова дивізія, яка мала оперативно прибути на передову до суворо визначеного терміну, раптово потрапила під масований наліт нашої авіації просто на марші. Втрати в бронетехніці й живій силі виявилися цілком катастрофічними.
Через цей розгром запланований командуванням великий наступ довелося терміново відкласти на невизначений термін. Анна жадібно слухала цю нервову розмову, тихо стоячи біля вікна з товстою текою документів у руках. І в цю мить усередині в неї ніби щось дзвінко обірвалося.
Але це сталося не від крижаного страху, а від неймовірного, всепоглинального полегшення. Її найважливіша інформація благополучно дійшла до штабу союзників. Вона була успішно й ефективно використана армією в бою.
Її коханий Дмитро її не обдурив. Того ж вечора вона знову непомітно залишила умовний білий знак на рамі вікна. Коли зовсім стемніло, вона знову потай прийшла до зруйнованої церкви.
Він уже чекав на неї там. «Розгромлена танкова дивізія», — тихо промовила вона замість звичайного привітання. «Так, я вже чула про це в штабі».
Він серйозно кивнув у відповідь. «Я теж усе знаю, мій зв’язковий учора офіційно підтвердив успіх. Твоя інформація була передана в Центр гранично точно й вчасно».
Вона підійшла до чоловіка впритул і міцно взяла його великі руки у свої. Його пальці були зовсім крижаними. Той березень видався незвично морозним і вітряним.
«Я свідомо перевіряла тебе на вірність», — тихо, з каяттям зізналася вона. «Пробач мені за цю недовіру». «Тобі зовсім нема за що просити пробачення».
Він лагідно стиснув її змерзлі пальці у своїх долонях. «Ти професійно робила рівно те, що мала робити в цій ситуації. На твоєму місці я вчинив би так само».
Вони довго стояли мовчки, просто міцно тримаючись за руки. У цій глибокій мовчанці було сказано значно більше, ніж можна висловити будь-якими довгими словами. Це стояли два досвідчені розвідники, віддано працюючи на один бік.
Це були люблячі чоловік і дружина, які дивом знайшли одне одного посеред м’ясорубки страшної війни. Двоє самотніх людей, які нарешті змогли беззастережно довіряти одне одному свої життя. «Що ми робитимемо тепер?» — тихо спитала Анна.
Дмитро ненадовго замовк, обдумуючи відповідь, а потім твердо сказав: «Тепер ми працюватимемо разом. Але діяти доведеться обережно, дуже й дуже обережно. Слідчий Кранц ніколи не відступить від своєї мети».
«Він уже точно знає, що витік інформації є, і з кожним днем копає все глибше й лютіше. Рано чи пізно цей досвідчений нишпорка неминуче вийде на когось із нас двох. Ми обоє маємо бути до цього морально готові».
Анна розуміюче кивнула. Вона чудово знала, що він цілком має рацію у своїх прогнозах. Найстрашніша й найнебезпечніша гра в їхньому житті тільки починалася.
За товстими закопченими стінами церкви тужно свистів березневий вітер, несучи із собою змішаний запах ранньої весни й близької війни. Десь дуже далеко, за лінією фронту, безперервно точилася кривава битва, яка вирішувала долі мільйонів людей. А тут, у зруйнованому храмі темного окупованого міста, двоє людей починали свою власну, не менш важливу битву.
Це була їхня тиха, цілком невидима для оточення, але смертельно небезпечна війна. І вони твердо вірили, що тепер, коли вони нарешті разом, у них є реальний шанс перемогти. Людина, яка офіційно приїхала до штабу наприкінці січня 1944 року, не носила на плечах генеральських погонів…
