На ньому була строга чорна форма зі срібними блискавками в петлицях. Одного лише цього вигляду було цілком досить, щоб навіть бойові штабні офіцери при його появі перелякано втягували голови в плечі. Гауптштурмфюрер Вальтер Кранц, визнаний фахівець із виявлення нашої агентури, прибув до міста зі спеціальним завданням.
Він мав за будь-яку ціну знайти невловимого крота, який регулярно зливав секретну стратегічну інформацію зі штабу командування. Анна вперше дізналася про його приїзд від балакучого ад’ютанта генерала. Той повідомив про це мимохідь, між іншим, але прониклива розвідниця відразу помітила, як зрадливо здригнувся його голос.
Якщо навіть такі досвідчені вояки до смерті боялися цього невисокого чоловіка, отже, боятися справді було чого. Сама Анна вперше побачила страшного Кранца на черговій розширеній нараді того ж дня. Він мовчки сидів у найтемнішому кутку просторої кімнати, принципово не беручи участі в загальному бурхливому обговоренні.
Він просто уважно, не кліпаючи, дивився на присутніх. У нього було бліде вузьке обличчя з тонкими, безкровними губами й пронизливі очі кольору каламутного річкового льоду. Ці моторошні очі ковзали по обличчях офіцерів дуже повільно й оцінювально.
Здавалося, ніби він уже точно знав, хто саме з них винен у зраді, і зараз просто обирає найзручніший момент для смертельного удару. Коли його важкий погляд на кілька секунд зупинився на Анні, вона фізично відчула крижаний холод десь усередині живота. Це був не панічний страх, а саме паралізуючий холод, ніби хтось раптом відчинив двері в морозну зимову ніч.
Дівчина неймовірним зусиллям волі змусила себе не відводити очей убік, не метушитися й не змінювати застиглого ввічливого виразу обличчя. Вона навіювала собі, що є всього лише звичайною, скромною перекладачкою, і їй абсолютно нічого боятися цієї страшної людини. Слідчий Кранц свердлив її поглядом рівно три довгі секунди, а потім його крижані очі плавно рушили далі по залі.
Одразу після закінчення наради Дмитро знайшов хитромудрий спосіб непомітно передати їй записку. У ній було написано всього два короткі слова: «Будь обережна». Вона й так завжди була гранично обережною у своїх діях, але тепер гостро розуміла, що навіть цього може виявитися зовсім недостатньо для виживання.
У наступні напружені дні слідчий Кранц проводив нескінченні жорсткі допити. Він по черзі викликав до себе в кабінет абсолютно всіх співробітників, хто мав хоч якийсь доступ до секретних документів, і виснажливо розмовляв із ними по кілька годин поспіль. Загартовані в боях офіцери виходили з його кабінету бліді, спітнілі й із помітно тремтячими руками.
Двох нещасних інтендантів заарештували просто на місці, надягнувши на них кайданки. Хоча потім з’ясувалося, що ці люди були винні лише в дрібному крадіжці продуктів із закритої офіцерської їдальні. Саму Анну викликали на допит на четвертий день цієї чистки.
Кабінет, який тимчасово зайняв Кранц, був дуже маленьким, з одним-єдиним вузьким вікном, що виходило у внутрішній двір. На порожньому столі лежала лише одна пухка тека з списаними паперами. Слідчий сидів за столом, нерухомо поклавши руки на стільницю, і дивився на дівчину, що ввійшла, тим самим крижаним, пронизливим поглядом.
Він сухо запропонував їй сісти, і вона слухняно опустилася на жорсткий стілець. Його перші чергові запитання були найзвичайнісінькими й рутинними. Він монотонно питав її точне ім’я, походження, цікавився тим, як вона взагалі опинилася в цьому місті й де працювала раніше.
Анна відповідала дуже спокійно й розмірено, суворо дотримуючись своєї ретельно вивченої легенди. Вона докладно розповіла про життя в далекому Вітебську, про свого батька-вчителя й про вимушену втечу від більшовиків. Кранц слухав цю складну історію, жодного разу не перебиваючи, і лише зрідка робив якісь короткі нотатки у своєму блокноті.
А потім він раптом запитав: «Ви ж доволі часто працюєте особисто з генералом фон Ріделем?» Анна спокійно відповіла: «Так, пане гауптштурмфюрере. Він справді часто викликає мене до свого кабінету для перекладу складних документів».
Кранц розуміюче кивнув і поставив наступне запитання: «І що ж ви особисто думаєте про нього як про людину?» Це запитання було вкрай дивним і нетиповим для службової перевірки. Анна витримала професійну паузу, всім своїм виглядом показуючи, що серйозно обдумує відповідь.
Потім вона промовила: «Він дуже добрий, грамотний офіцер. Він гранично вимогливий до підлеглих, але завжди об’єктивний і справедливий». Слідчий Кранц ледь помітно всміхнувся.
Ця його легка усмішка була вкрай неприємною, ніби він точно знав про неї щось таке, чого не знала вона сама. Він улесливо сказав: «А ви знали, що генерал фон Рідель провів усе своє раннє дитинство у вашій країні? Його рідна мати була місцевою емігранткою, ви були в курсі цього факту?»
Анна заперечно похитала головою й відповіла: «Ніяк ні, пане гауптштурмфюрере. Я ніколи не цікавлюся особистим, неслужбовим життям вищих офіцерів». Кранц знову вдоволено кивнув.
«Це дуже розумний підхід із вашого боку. Але, знаєте, іноді буває вкрай корисно знати, з ким саме ти працюєш в одній будівлі». Він відпустив її лише за довгих пів години перехресного допиту.
Анна вийшла з його душного кабінету з чітким відчуттям, що щойно із зав’язаними очима пройшла смертоносним мінним полем. Формально весь цей допит був цілком звичайним, і в ньому не було нічого відверто підозрілого. Але це дивне, несподіване запитання про Дмитра зовсім не давало їй спокою.
Чому досвідчений Кранц питав її саме про нього, а не про когось іншого зі штабу? Пізно ввечері вона докладно розповіла про цю тривожну розмову Дмитрові. Вони таємно зустрілися в його порожньому кабінеті під цілком легальним приводом термінового перекладу нових документів.
Дмитро вислухав її збивчасту розповідь у цілковитій мовчанці. Потім він похмурнів і сказав: «Кранц неймовірно небезпечний і розумний. Він уже точно зрозумів, що постійний витік інформації йде саме з нашого штабу».
«Тепер він методично шукає канал: через кого саме йдуть дані». Анна перелякано спитала: «Ти думаєш, він уже підозрює особисто тебе?»
