У холодній серцевині старого стовбура він здавався майже втраченим. Тоді довкола було забагато шуму, вологи й безпорадного чекання, а кожен його рух виглядав дивом.
Тепер у маленьких очах не було колишньої беззахисної порожнечі. У них з’явилася тиха цікавість, ніби світ, який раніше існував лише запахами, теплом і дотиками, нарешті почав набувати обрисів.
Ця перша ясність у погляді не означала, що всі труднощі лишилися позаду. Левко, як і раніше, потребував уваги, догляду й часу, а слабкість іще могла нагадувати про себе.
Але головне вже сталося. Життя, ледь помітне серед трісок у розколотому дереві, встояло й пішло далі.
Левко дивився перед собою спокійно, майже серйозно. Здавалося, він дослухався не лише до звуків, а й до самого простору, який поступово розкривався перед ним.
Над двором уже не здіймалася колишня крона старого дерева. Його гілки прибрали, прохід розчистили, а ранковий гул давно розчинився у звичних справах.
Але знахідка в розламаній серцевині виявилася важливішою за саме падіння. Серед сирості, уламків і передсвітанкової тривоги люди помітили крихітну істоту, якій був потрібен єдиний шанс. Усе інше — важкий стовбур, техніка, мокрі гілки — стало лише тлом для цього порятунку.
І Левко прийняв цей шанс усім своїм слабким, упертим, живим серцем. Той ранок залишився в минулому, але його тихе дихання стало продовженням історії, яка могла обірватися серед мокрої деревної трухи.
