Середа принесла новий сюрприз.
Оксана заїхала на ринок. Наближався дівич-вечір, який вона планувала провести найближчої неділі з дівчатами. Хотілося влаштувати свято.
У рибному павільйоні вона купила розкішну половину тушки слабосолоної червоної риби. Товста, блискуча, ніжно-коралового кольору. Просто гастрономічний екстаз.
Вона віддала за неї непристойну суму, але воно того вартувало. До риби додалися дорогі сири з пліснявою, великі персики й виноград завбільшки з перепелине яйце. Повернувшись додому, вона акуратно сховала всю цю розкіш на самій нижній овочевій полиці холодильника за величезною головкою капусти.
Богдан до овочів не торкався в принципі, вважаючи їх їжею для бідних. На думку Оксани, схованка була надійна, як банківський сейф. Богдан у цей час сидів перед ноутбуком і зосереджено хрумтів сухариками.
— О, прийшла, — не обертаючись, кинув він. — Слухай, тут така справа.
— Мама дзвонила.
Оксана поставила сумку на стілець, розминаючи затерплу спину.
— І що цього разу?
— Ну, вона каже, що гостей на весіллі замало, якось несолідно. Тому вона запросила ще своїх племінників з іншого міста й тітку Марину з чоловіком. Разом плюс вісім людей.
Оксана завмерла.
Усередині почало закипати роздратування, щільне й відчутне.
— Богдане, ми узгодили список. Ресторан розрахований на сорок людей. Меню затверджене. Я за все внесла свої гроші. Які племінники?
Він нарешті обернувся, скривдивши обличчя. Як у дитини, якій не дозволили купити іграшку в супермаркеті.
— Ну, ти чого починаєш? Це ж моя сім’я. Ми ж тепер одне ціле. Ти хочеш маму образити? Скажи там у ресторані, нехай поставлять ще один стіл. Діло ж нехитре. Подумаєш, оплатиш ще вісім порцій. У тебе ж зарплата завтра.
Оксана дивилася на цього дорослого чоловіка, в якого крихти від сухариків застрягли в ріденькій борідці, і відчувала, як останні рештки симпатії випаровуються, залишаючи по собі лише холодний прагматичний розсудок.
— Якщо твоя мама хоче розширити список, нехай переказує мені гроші за додаткові порції, — рівним тоном відповіла вона. — Мій бюджет на благодійність цього місяця вичерпано.
Богдан фиркнув, картинно закотив очі й відвернувся до монітора.
— Вічно ти через копійки трусишся. Це ж родичі. Вони нам подарунки принесуть, постільну білизну там, сервізи.
— Мені не потрібні сервізи, Богдане. Мені потрібен партнер, а не дармоїд.
На її зауваження наречений лише насупився й промовчав, продовжуючи голосно стукати по клавіатурі.
Оксана похитала головою й пішла до спальні. Інтуїція підказувала, що весілля стає дедалі примарнішою подією. Дівчина вже не знала, чи хоче вона заміж…
