— Схоже на те, — відповіла я.
Вона примружилася.
— Чула про цього Серіна. Кажуть, непроста людина. Тільки дивися, не потрап у пастку його очей.
Я зробила вигляд, що не почула. Але серце, ніби зрадник, озвалося швидким ударом.
Від того ранку розслідування стало вже не просто роботою. Я ще намагалася переконувати себе в протилежному, але десь глибоко знала: Матвій Серін увійшов у моє життя не як черговий обвинувачений.
День видався сирим і холодним. Туман висів над містом так низько, немов сіре небо опустилося просто на дахи. У відділку пахло металом, мокрим одягом і паперовим пилом. Я поправила форму й пішла до камер.
Зазвичай цей коридор додавав мені впевненості. Дзвін кроків, сталеві двері, тьмяне світло під стелею — усе нагадувало, що тут є порядок і влада. Але того разу впевненість дала тріщину. Я зупинилася перед ґратами, за якими сидів Матвій.
Він схилив голову, зчепивши руки. Сіра роба здавалася чужою на його плечах, ніби не могла стати частиною його долі. Почувши мої кроки, він підвів очі. І мені здалося, що тиша між нами стала щільнішою.
— Серін, — сказала я рівно. — Ви повинні розповісти, що сталося.
Кутик його губ здригнувся.
— Лідіє Андріївно, у мене немає красивого захисту. Є лише прохання.
Він наблизився до ґрат, не відводячи погляду.
— Перед кінцем я хочу відчути те, чого доля мене позбавила. Не свободу. Не втечу. Просто одну мить людської близькості.
Я завмерла.
— Закон не виконує таких бажань, — відповіла я холодніше, ніж хотіла.
Матвій дивився спокійно. У його очах не було грубого бажання, лише туга — глибока, майже безмежна. Ця туга й налякала мене найдужче.
Я розвернулася й вийшла, поки ноги ще слухалися. У кабінеті знову розгорнула теку. Ім’я Ірини Громової ніби потемніло на сторінці. Я вирішила, що мушу побачити її сама.
Будинок, де жила Ірина, стояв у старому дворі. Під ногами хлюпав бруд, десь за парканом кричали діти, хвіртка жалібно заскрипіла, коли я штовхнула її. Двері відчинила жінка з темним волоссям і обличчям, на якому втома давно стала звичною тінню.
— Ви через Матвія?
