У квартирі було затишно, а всередині в мене ніби гуляв крижаний вітер. Я знову бачила камеру: сірі стіни, важку вогкість, вузьку лаву біля стіни. І його — високого, широкоплечого, в грубому тюремному одязі, що не міг приховати ні сили, ні дивної гідності. Чорні пасма спадали йому на чоло, але в голосі, коли він говорив, не було ні паніки, ні благання.
— Я не прошу випустити мене, — промовив він тоді. — Я прошу лише одну ніч… таку, яку людина проводить поруч із тією, кого могла б назвати дружиною.
Ці слова вдарили несподівано. Не як жіноча спокуса, не як зухвалість, а як виклик усьому, на чому трималася моя служба. Я звикла до протоколів, строків, інструкцій. А він говорив так, ніби стояв уже по той бік усіх правил і просив у життя останню крихту тепла.
Наступного ранку, щойно прийшовши до відділку, я взяла його справу. Тека виявилася тонкою, майже сухою. Скарга від жінки на ім’я Ірина Громова. Обвинувачення в приниженні честі родини, кілька фраз про давню образу, різкі формулювання, але жодного прямого свідка. Жодної ясної картини. Лише чужий біль, перетворений на рядки.
Я закрила теку й довго дивилася на сіру обкладинку. У таких справах правда рідко лежить на поверхні. Зазвичай вона ховається там, де люди бояться говорити.
Інна Лебедєва, моя колега, помітила моє мовчання й усміхнулася, зупиняючись біля столу.
— Знову натрапила на справу з подвійним дном?
