Життя без прикрасАлла Петрівна зітхнула.
— Вона відреагувала холодно. Сказала, що доля матері її не цікавить, і попросила більше не турбувати.
Марина відчула, як усередині підіймається обурення.
— Ганна Матвіївна знає?
— Ні. Я не стала її засмучувати. Але ви для неї близька людина, тому вирішила сказати вам.
Після розмови Марина довго сиділа біля вікна. Їй було важко зрозуміти, як можна так відрізати від себе власну матір. Навіть якщо були образи, навіть якщо стосунки склалися тяжко — залишити стару людину на вулиці, а потім не захотіти знати, чи жива вона, здавалося їй нелюдяним.
Найближчої неділі вона приїхала до пансіонату, як завжди. Ганна Матвіївна сиділа у спільній кімнаті і в’язала шарф. Побачивши Марину, відклала спиці і радісно замахала рукою.
— Донечко! Іди до мене.
Вони пройшли до кімнати. Марина привезла фрукти, печиво і шоколад. Ганна Матвіївна заварила чай, і вони сіли за маленький столик.
Марина довго не наважувалася, потім обережно спитала:
— Ганно Матвіївно, можна я спитаю про ваших дітей?
Обличчя старенької відразу потьмяніло.
— Про дітей… Що про них говорити? Виросли, розлетілися, забули матір.
— Чому так сталося? Ви ж ростили їх, дбали.
Ганна Матвіївна довго мовчала, дивлячись у чашку.
— Я раніше себе звинувачувала, — нарешті сказала вона. — Думала, може, недолюбила, недогледіла, була поганою матір’ю. А потім зрозуміла: не все залежить від нас. Донька вийшла заміж за заможного чоловіка і стала соромитися минулого. Їй хотілося бути іншою — з красивого життя, без старої матері з простими руками. А син зв’язався з поганою компанією, почав пити, просив гроші. Коли я одного разу відмовила, наговорив такого, що серце й досі болить.
Марина взяла її за руку.
— Ви не винні.
— Не знаю, донечко. Може, й є моя вина. Але любов же не випросиш. Якщо людина відвернулася, силоміць не змусиш дивитися назад.
— Вони не розуміють, що втрачають.
Ганна Матвіївна сумно всміхнулася.
— Раніше це пекло. А тепер легше. Тут я не сама. І ти в мене є. Ти мені ріднішою стала, ніж ті, хто по крові рідний.
Марина обійняла її, і вони кілька хвилин сиділи мовчки.
Потім старенька витерла очі хустинкою і сказала:
— Годі сумувати. Розповідай краще, як у тебе робота. Та головна бухгалтерка тебе не кривдить?
Марина всміхнулася і почала розповідати. Про колег, про Лідію, про нову квартиру, про те, як уперше за довгий час не боїться понеділків.
Ганна Матвіївна слухала зі щирим інтересом, ставила запитання, раділа кожному доброму слову, ніби це були її власні новини.
Перед відходом Марина сказала:
— Я приїжджатиму, як обіцяла. Ви не сама.
— Донечко, ти й так надто багато для мене робиш.
— Ви врятували мені життя. Таке не забувається.
Наприкінці осені Марина отримала несподіваний дзвінок. Чоловік представився адвокатом Павла Романова.
— Марино Сергіївно, мій клієнт хотів би зустрітися з вами.
Вона кілька секунд мовчала.
— Навіщо?
— Він хоче попросити вибачення. Розумію, прохання дивне. Зустріч відбудеться під охороною, жодної небезпеки для вас немає.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.