Але десь глибоко всередині виникло інше відчуття — не прощення, ні. Радше потреба поставити крапку.
— Добре, — сказала вона. — Я прийду.
Зустріч відбулася в кімнаті для побачень. Невелике приміщення, стіл, два стільці, товсте скло між ними. За кілька хвилин привели Романова.
Він дуже постарів. Схуд, посивів, плечі опустилися. У ньому не залишилося колишньої самовпевненої дратівливості. Він сів навпроти, взяв телефонну слухавку.
Марина теж підняла свою.
— Добрий день, Марино Сергіївно, — сказав він тихо.
— Добрий день.
— Дякую, що прийшли. Я розумію, що не маю права нічого у вас просити. Але мені треба було сказати… я винен. Повністю. Я вчинив страшне.
Марина дивилася на нього без виразу.
— Чому? — спитала вона. — Навіщо ви це зробили?
Романов опустив очі.
— Борги. Бізнес не пішов, кредити росли, на мене тиснули люди, яким я заборгував. Я злякався. Басов запропонував схему: фіктивні послуги, виведення грошей, готівка назад. Спочатку здавалося, що це тимчасово. Потім я загруз. Коли ви помітили проблему з актами, я вирішив, що ви все розкриєте.
Він замовк, важко ковтнув.
— Я запанікував. Найняв Кравцова. Це було жахливо. Я щодня думаю про те, що ви могли загинути.
— Не «могла», — холодно сказала Марина. — Я мала загинути. Ви саме цього хотіли.
Він заплющив очі.
— Так. Ви маєте рацію. Я не прошу прощення. Не заслуговую. Просто хотів, щоб ви знали: я каюся. Те покарання, яке я отримав, справедливе. Може, навіть надто м’яке.
Марина довго мовчала.
Перед нею був не грізний злочинець, а зламаний чоловік, який сам зруйнував своє життя і ледь не обірвав чуже. Це не скасовувало його провини. Але злість, яку вона носила в собі всі ці місяці, раптом стала важкою і непотрібною.
— Я не можу вас пробачити, — сказала вона. — Але я вас почула. Сподіваюся, ви справді зрозуміли, що накоїли.
— Зрозумів, — тихо відповів він. — Запізно, але зрозумів.
Марина поклала слухавку і вийшла.
Надворі було холодне повітря. Вона вдихнула його на повні груди і вперше відчула: ця історія більше не тримає її за горло.
Узимку місто прикрасили вогнями. У вікнах з’явилися гірлянди, біля магазинів стояли ялинки, люди поспішали з пакетами і подарунками. Марина і Лідія теж купили невелику ялинку, поставили її в кутку кімнати і прикрасили найпростішими іграшками.
Напередодні свят Марина поїхала в «Тихий двір» до Ганни Матвіївни. У подарунок вона привезла теплий плед і коробку цукерок.
Старенька зустріла її сяйливою усмішкою.
— Донечко! Як добре, що ти приїхала.
У пансіонаті готували святковий вечір. Ганна Матвіївна з гордістю розповіла, що співатиме в хорі.
— Знаєш, — сказала вона, коли вони залишилися вдвох за чаєм, — цей рік найдивніший у моєму житті. Я починала його на вулиці. Мерзла, голодувала, думала, що нікому не потрібна. А закінчую в теплі, серед людей, які знають моє ім’я. І все тому, що ти одного разу не пройшла повз.
— І тому, що ви одного разу врятували мене, — відповіла Марина.
Ганна Матвіївна всміхнулася.
— Отже, ми врятували одна одну.
Вони сиділи біля вікна і дивилися, як за склом падає сніг. У великому місті мільйони людей жили своїми долями, поспішали, втрачали, знаходили, помилялися і прощали. А дві жінки, молода і стара, несподівано стали одна для одної родиною.
Після свят Марині зателефонувала Алла Петрівна.
— У мене новина. Учора приїжджала донька Ганни Матвіївни.
— Донька? — Марина навіть сіла рівніше. — Навіщо?
