— Сказала, що хоче поговорити з матір’ю. Привезла подарунки, плакала, просила пробачення. Ганна Матвіївна спершу не хотіла її бачити, але потім погодилася.
— І як усе минуло?
— Тяжко. Вони говорили понад дві години. Донька визнала, що була егоїсткою, що соромилася минулого, що припустилася помилки. Ганна Матвіївна плакала. Зрештою вони помирилися. Донька пообіцяла приїжджати щомісяця і навіть запропонувала забрати матір до себе, але Ганна Матвіївна відмовилася. Сказала, що тут її дім.
Марина всміхнулася.
— Це хороша новина.
— Вона просила передати, що дуже чекає на вас. Каже, ви для неї як рідна.
— Я обов’язково приїду.
Одними з вихідних Марина знову поїхала до пансіонату. Ганна Матвіївна сиділа біля вікна, а поруч із нею була елегантна жінка років п’ятдесяти. Струнка, доглянута, зі стомленим, винуватим обличчям.
— Марина, — сказала старенька, — познайомся. Це моя донька, Олена. Олено, це Марина. Та сама дівчинка, яка врятувала мене.
Олена підвелася і простягнула руку.
— Дуже приємно. Мама багато про вас розповідала. Дякую вам за все. Я… я була поганою донькою. Але ви показали мені, що означає бути людиною.
Марина потисла їй руку.
— Головне, що ви повернулися. Для Ганни Матвіївни це важливо.
Вони пили чай утрьох. Олена розповідала про своє життя, про родину, про дітей, яких тепер хотіла привезти познайомитися з бабусею. Ганна Матвіївна слухала, і щастя світилося в її очах так яскраво, що Марина ледве стримувала сльози.
Коли вона йшла, старенька провела її до виходу.
— Бачиш, донечко? Все налагодилося. Донька повернулася. Може, і син колись згадає, що в нього мати жива.
— Я дуже рада за вас.
— Це ти повернула мені не лише дах над головою. Ти повернула мені родину.
— Я просто зробила те, що мала…
