— Усе добре. Працювати почала, житло знайшла. Виплату за квартиру отримала. А головне — ви тепер у теплі й безпеці.
Ганна Матвіївна раптом заплакала.
Марина присіла поруч і обійняла її.
— Не плачте. Усе вже добре.
— Я не від горя, — сказала старенька. — Я від того, що не знаю, як дякувати. Ти повернула мені віру в людей. Я думала, світ зовсім зачерствів. А ти показала, що ні.
— Світ різний, — тихо відповіла Марина. — Є погані люди. Але є й хороші. Головне — не перестати їх помічати.
Вони довго сиділи за маленьким столом, пили чай із тортом і говорили про життя. Ганна Матвіївна розповідала про молодість, про чоловіка, про дітей, про роки, коли все ще здавалося надійним. У її спогадах було багато смутку, але й багато світла.
Коли Марина йшла, старенька провела її до дверей.
— Будь щаслива, донечко. Ти заслужила.
— Я приїжджатиму, — пообіцяла Марина.
І дотримала обіцянки.
Через деякий час Марину викликали до суду. Засідання відбувалося у звичайній сірій будівлі, де коридори пахли папером, старим деревом і очікуванням. Вона прийшла як потерпіла і свідок.
У залі сидів Павло Романов. За ці місяці він дуже змінився: осунувся, постарів, очі стали тьмяними. Коли Марина зайшла, він підвів погляд, але відразу відвів його.
Кравцов дивився в підлогу. Його помічник нервово совався. Басов, керівник фіктивної компанії, просив пробачення майже в усіх підряд, ніби сподівався, що каяття зменшить тяжкість скоєного.
Марина дала свідчення спокійно. Розповіла, як влаштувалася у фірму, як виявила дивину в документах, як Ганна Матвіївна попередила її, як сталася пожежа і як фотографії допомогли вийти на паліїв.
Суд вивчив докази, вислухав свідків, узяв до уваги зізнання й експертизи.
Вирок був суворим. Романов отримав тривалий строк за шахрайство й організацію замаху. Кравцов — ще більший за підпал і спробу вбивства. Його спільник теж вирушив до в’язниці. Басов отримав покарання за участь у фінансовій схемі.
Коли все закінчилося, Марина вийшла з будівлі суду і глибоко вдихнула.
Тепер справді можна було жити далі.
Не забути — ні. Таке не забувається. Але перестати озиратися через плече — можна.
Минуло пів року.
Життя поступово стало рівнішим. Робота в «Альтаїрі» приносила Марині не лише гроші, а й відчуття потрібності. Віра Михайлівна часто хвалила її за уважність і акуратність, колеги кликали пити чай, обговорювали вихідні, ділилися домашніми новинами. Марина знову відчула себе частиною нормального світу.
Квартира, яку вони знімали з Лідією, ставала затишною. Дівчата купили нові штори, поставили квіти на підвіконня, повісили на стіни недорогі картини. Вечорами вони вечеряли разом, сперечалися про фільми, сміялися з побутових дрібниць і будували плани.
Після розлучення Марина думала, що дім — це стіни, меблі й спільні фотографії. Тепер вона розуміла: дім там, куди тобі не страшно повертатися.
Щонеділі вона їздила до Ганни Матвіївни. Старенька за ці місяці ніби ожила. Вона поправилася, стала охочіше усміхатися, подружилася з іншими мешканцями пансіонату, брала участь у гуртках, співала в невеликому хорі, в’язала серветки і навіть навчилася грати в настільну гру, якої раніше не знала.
Щоразу, коли Марина з’являлася у дверях, Ганна Матвіївна раділа так, ніби до неї приїхала рідна донька.
Восени Марині зателефонувала Алла Петрівна, директорка пансіонату.
— Марино, мені треба з вами порадитися. Ганна Матвіївна казала, що в неї є донька і син. Ви щось знаєте про них?
— Лише те, що вони давно не спілкуються. А що сталося?
— За правилами ми зобов’язані повідомити родичів про місце проживання нашого підопічного. У документах знайшовся контакт доньки. Ми зателефонували.
— І?
