— Із наступного понеділка.
Вони потисли одна одній руки. Коли Марина вийшла на вулицю, їй захотілося глибоко вдихнути, як після довгого перебування в задушливій кімнаті.
Перший крок було зроблено. У неї знову була робота.
Залишалося житло.
Увечері вона розповіла про все Лідії. Та вислухала, покрутила ложку в горнятку і несподівано запропонувала:
— А давай знімемо двокімнатну квартиру разом?
Марина здивовано подивилася на неї.
— Ти серйозно?
— А чому ні? Тобі одній зараз дорого, мені теж набридло в цій тісноті. Навпіл буде легше. Ми вже пожили разом і не повбивали одна одну — значить, шанси хороші.
Марина вперше за довгий час розсміялася.
— У цьому є логіка.
Вони весь вечір дивилися оголошення, виписували адреси, телефонували власникам. На вихідних об’їхали кілька варіантів. Перша квартира виявилася надто дорогою, друга — темною і занедбаною, зате третя одразу сподобалася обом.
Дві кімнати, другий поверх, спокійний район, транспорт недалеко. Меблі були прості, але міцні. На кухні пахло чистотою, вікна виходили у двір із деревами.
Господиня, літня жінка на ім’я Раїса Павлівна, уважно подивилася на них і сказала:
— Мені головне, щоб мешканці були спокійні. Без гулянок, без шуму, без проблем.
— Ми спокійні, — запевнила Лідія. — У нас максимум чай і розмови до півночі.
Раїса Павлівна ледь усміхнулася.
— Тоді оформимо договір.
Вони внесли оплату за перший місяць і заставу, отримали ключі і вже наступного дня почали переїзд. У Лідії речей було небагато, у Марини — майже нічого. Все, що становило її колишній дім, залишилося у згорілій квартирі.
Але замість порожнечі вона несподівано відчула свободу. Ніби починала не з утрати, а з чистого аркуша.
У понеділок Марина вийшла на нову роботу.
Колектив в «Альтаїрі» виявився спокійним і доброзичливим. Головна бухгалтерка, Віра Михайлівна, жінка років п’ятдесяти з м’яким голосом і уважними очима, провела Марину офісом, показала її робоче місце і пояснила обов’язки.
Роботи справді було багато. Але вона була зрозумілою, чесною, прозорою. Жодних підозрілих платежів, жодних дивних актів, жодних документів без підписів, які раптом змінювалися на інші.
Марина швидко поринула у звичний ритм. Звіряла рахунки, перевіряла накладні, готувала звіти, відповідала на листи. Рутинна робота, від якої раніше вона втомлювалася, тепер здавалася майже рятівною. У цифрах знову з’явився лад.
Колеги ставилися до неї доброзичливо. Ніхто не розпитував про пожежу, ніхто не ліз у душу. Для Марини це було особливо цінно.
За тиждень вона зрозуміла, що починає приживатися.
Але думки про Ганну Матвіївну не відпускали. Майже щоранку, проїжджаючи повз знайому станцію, Марина виходила трохи раніше, підходила до старенької, віталася і давала їй гроші. Уже не випадковий дріб’язок, а стільки, скільки могла виділити.
Ганна Матвіївна щоразу ніяковіла.
— Донечко, не треба так багато. У тебе ж самої життя заново будується.
— Я обіцяла вам допомогти, — відповідала Марина. — І допоможу. Просто треба трохи часу.
Вона почала дізнаватися про пансіонати для літніх. Виявилося, що безплатні заклади переповнені, черги туди тягнуться роками, а приватні коштують дорого. Надто дорого для людини, яка сама щойно втратила житло.
Тоді Марина згадала пропозицію Орлова. Зателефонувала йому, нагадала про розмову. За кілька годин слідчий передзвонив і дав номер директорки одного пансіонату на околиці міста. Заклад називався «Тихий двір».
Марина поїхала туди найближчими вихідними. Пансіонат виявився невеликим, але чистим і доглянутим. У коридорах пахло супом, свіжою випічкою і ліками. У спільній кімнаті літні люди дивилися телевізор, грали в настільні ігри, хтось в’язав біля вікна.
Директорка, енергійна жінка на ім’я Алла Петрівна, провела Марину поверхами.
— У нас є одне вільне місце, — сказала вона. — Кімната невелика, але окрема. Харчування, догляд, лікар, медсестра цілодобово. Привозьте вашу підопічну, нехай подивиться сама.
Наступного дня Марина привезла Ганну Матвіївну.
Старенька зайшла до будівлі обережно, ніби боялася, що її зараз попросять піти. Вона озиралася довкола, притискаючи до грудей потерту сумку.
Алла Петрівна показала їй їдальню, медпункт, кімнату відпочинку, потім привела до невеликої світлої кімнати. Там стояли ліжко, шафа, тумбочка, маленький телевізор. Із вікна було видно сад.
— Тут ви зможете жити, — сказала директорка. — Три рази на день харчування, лікар приходить щотижня, медсестра завжди поруч. Якщо щось потрібно — звертайтеся.
Ганна Матвіївна стояла посеред кімнати, і по її зморшкуватих щоках текли сльози.
— Донечко… — прошепотіла вона. — Невже таке буває? Я вже й мріяти перестала.
Марина обійняла її за плечі.
— Буває. Тепер це ваш дім.
— У мене ж речей немає, — розгублено сказала старенька. — Тільки те, що на мені.
— Значить, купимо.
Решту дня вони провели в магазинах. Марина купила Ганні Матвіївні кілька комплектів одягу, теплий халат, капці, білизну, рушники, мило, шампунь, зубну щітку, гребінець. Старенька весь час намагалася зупинити її:
— Донечко, багато. Не треба так.
— Треба, — м’яко відповідала Марина. — Ви надто довго жили без найнеобхіднішого.
Увечері вони повернулися до пансіонату. Медсестра допомогла Ганні Матвіївні прийняти душ і перевдягтися. Коли Марина зайшла попрощатися, старенька сиділа на ліжку в новому халаті, причесана, чиста, з зовсім іншим обличчям.
— Я ніби в раю, — тихо сказала вона. — Навіть страшно повірити.
— Не бійтеся. Це правда.
Ганна Матвіївна взяла Маринину руку.
— Я все життя вірила, що добро повертається. Потім, коли опинилася на вулиці, подумала, що помилялася. А тепер розумію — ні. Просто іноді воно йде до тебе довгою дорогою.
Марина поцілувала її в щоку і вийшла з кімнати з клубком у горлі.
Дорогою додому вона думала, як дивно повернулася доля. Ще недавно вона була розлученою, самотньою жінкою, працювала в сумнівній фірмі і ледве зводила кінці з кінцями. Потім втратила квартиру, ледь не загинула, пройшла крізь страх і розслідування.
А тепер у неї була нова робота, нове житло і відчуття, що вона зробила щось по-справжньому важливе.
У середині травня прийшло повідомлення від страхової компанії: виплату схвалили. Сума виявилася меншою за реальну вартість згорілої квартири, але все одно це були гроші, які могли стати опорою.
Марина поклала більшу частину на рахунок. Частину залишила на поточні витрати, меблі і речі для нової квартири. Вона розуміла: повернути минуле неможливо, але можна створити інше теперішнє.
За кілька тижнів вона знову приїхала в «Тихий двір» до Ганни Матвіївни. Старенька сиділа біля вікна і дивилася в сад. За цей час вона помітно змінилася: обличчя посвітлішало, погляд став живішим, щоки трохи порожевіли. У ній з’явилася спокійна впевненість людини, яка нарешті спить у теплі і не боїться настання ночі.
— Ганно Матвіївно, я привезла вам торт і чай, — сказала Марина.
Старенька обернулася, і обличчя її засяяло.
— Донечко! Я тебе чекала. Як ти? Як нова робота?
