Богдан розсміявся й попросив не повторювати цього формулювання при Софії. Остап почув останні слова й теж усміхнувся. Мирон не зрозумів причини загальних веселощів, але охоче долучився, бо ранок був гарний, а на тарілці ще лишалися млинці.
Оксана згадала ту першу розмову після розкриття таємниці. Богдан тоді визнав, що ледь не зруйнував сім’ю не зрадою, а спробою одноосібно розпорядитися почуттями дружини. Він хотів уберегти її від болючої теми й тим самим позбавив можливості самій вибрати, чи бути поруч з осиротілими дітьми. Відтоді чоловік більше не приховував навіть того, що вважав безумовно правильним.
Вона теж змінилася. Раніше будь-яка розмова про чужу дитину повертала її до лікарів, лікування й очікувань. Тепер Оксана могла допомогти Назарові із завданням, вислухати Остапа чи обійняти Мирона, не питаючи себе, що це говорить про неї саму. Дітям не потрібна була її ідеальність. Їм було важливо, що після сварки, сліз чи тяжкої ночі вона залишиться вдома.
Мирон зіскочив зі стільця, підбіг до Оксани й обійняв її за талію.
— Тітко Оксано, ми ввечері пиріг зробимо?
Вона нахилилася до нього.
— Зробимо. Але допомагатимеш сам.
— Я вмію яйця розбивати.
Остап нагадав, що минулого разу половину шкаралупи довелося виймати з миски. Мирон поважно заперечив: головне, що її все-таки вийняли. Назар запропонував довірити йому борошно, але молодший брат заявив, що впорається без нагляду. Суперечка негайно спалахнула з новою силою.
Оксана спостерігала за ними й не намагалася уявити цю сцену доказом щасливого фіналу. У дітей і далі бували тяжкі дні. Мирон іноді питав про маму, Назар міг спалахнути без очевидної причини, Остап замикався, коли сумував за батьком. Софія продовжувала вчитися залишати відповідальність дорослим. Сім’я не виникла в момент підписання документів — вона складалася щодня.
Фотографія Тараса й Лариси залишалася на стіні не пам’яттю про колишню, зниклу сім’ю, а частиною теперішнього дому. Богдан і Оксана не привласнювали собі минулого дітей. Вони прийняли разом із хлопчиками їхню любов, горе, звички й право зберігати імена батьків у щоденних розмовах.
Колись Оксані здавалося, що сім’я обов’язково починається з народження власної дитини. Пізніше вона вирішила, що ці двері для неї зачинені назавжди. Життя вибрало шлях, якого вона не планувала: у домі з’явилися троє хлопчиків, які не забули рідних батьків, і їхня старша сестра, якій нарешті дозволили знову бути вісімнадцятирічною.
На кухні Богдан намагався розборонити братів, які тепер сперечалися про те, кому ввечері розмішувати тісто. Оксана засміялася й пообіцяла знайти роботу для кожного. Ще недавно тиша здавалася їй єдиним звичним станом дому; тепер рідкісні спокійні хвилини викликали підозру.
Вона не стала дітям новою матір’ю замість Лариси й не намагалася замінити Тараса. Просто одного разу перестала дивитися на їхню біду з-за чужого паркану, зайшла в будинок і залишилася поруч. З часом цього виявилося досить, щоб усі вони почали називати одне місце своїм домом…
