Софія окремо склала фотографії батьків. Остап дбайливо поклав у коробку батькові інструменти. Назар довго вибирав книжки, а Мирон намагався забрати навіть зламану машинку без двох коліс. Оксана не вимагала нічого викидати: дорослим могло здаватися сміттям те, що для дітей пов’язувало вчорашній день із сьогоднішнім.
До вечора новий дім перестав виглядати чужим. У коридорі з’явилися чотири рюкзаки, на кухні — додаткові горнятка, біля дверей — дитячі кросівки. Софія прикріпила до стіни своєї кімнати сімейну фотографію, на якій Тарас і Лариса стояли поруч із дітьми.
Оксана запропонувала купити для знімка гарну рамку. Дівчина насторожено спитала, чи не заперечує вона проти фотографії. Відповідь була простою: цей дім тепер спільний, а Тарас і Лариса назавжди залишаться батьками дітей. Їхня пам’ять нікому не заважає й не потребує дозволу.
Перші тижні виявилися важкими. Мирон прокидався вночі й кликав Софію. Назар одного разу влаштував скандал через загублений зошит і крикнув Оксані, що вона йому не мама. У кімнаті відразу стало тихо. Хлопчик злякався власних слів, чекаючи у відповідь гніву.
— Звісно, я не мама, — спокійно сказала Оксана. — У тебе була мама, і займати її місце я не збираюся. Але зошит ми все одно знайдемо.
За десять хвилин зошит знайшовся під ліжком. Назар підійшов і пробурмотів вибачення. Він спитав, чи не образилася Оксана, бо вона говорила надто спокійно. Жінка зізналася, що трохи образилася: можна відчувати неприємні емоції і все ж не кричати у відповідь.
З Остапом складніше було Богданові. Підліток відмовлявся від допомоги й на все відповідав, що впорається сам. Якось у його велосипеда злетів ланцюг. Богдан запропонував інструменти, але почув звичне «я сам» і відійшов.
За двадцять хвилин Остап усе ще вовтузився із заднім колесом. Богдан повернувся й без повчань спитав, чи треба просто потримати велосипед. Підліток неохоче погодився. Поступово вони разом розібралися з механізмом.
— Тато теж усе сам ремонтував, — несподівано сказав Остап.
Богдан відповів, що тоді хлопець напевно зможе навчити його чогось із того, що вмів батько. Уперше Остап подивився на нього без колишньої настороженості.
Софія звикала повільніше за всіх. Вона, як і раніше, перевіряла портфелі, дзвонила Остапові після школи, нагадувала Назарові про форму й намагалася контролювати кожен крок Мирона. Якось уранці Оксана забрала в неї список справ і відправила на підготовчі заняття.
Дівчина перелічила все, що без неї нібито завалиться: Мирона треба забрати, Назара відвезти на англійську, Остапові напевно щось знадобиться. Оксана розподілила завдання між собою й Богданом, а старшому запропонувала самому сказати, якщо буде потрібна допомога.
— І що ж мені тепер робити? — розгублено спитала Софія.
— Іти й займатися своїм життям.
Софія раптом засміялася. Вона зізналася, що майже забула, як це робиться. Того дня дівчина вперше вийшла з дому не як опікун і не як людина, відповідальна за все, а просто як вісімнадцятирічна абітурієнтка. Здавалося, найважче вже позаду, але одна незавершена історія все ще чекала на Оксану біля звичайного магазину…
