Наступні тижні мало скидалися на радісне очікування великої сім’ї. Оксана й Богдан відвідували заняття для людей, які збираються взяти дітей на виховання. Там говорили про переживання втрати, страх нового покинення, прив’язаність до померлих батьків і підлітковий спротив.
Після однієї зустрічі Богдан зізнався: раніше він думав, що найважче — зважитися взяти відповідальність одразу за трьох. Тепер зрозумів, що набагато складніше не чекати вдячності й не намагатися стати кращими за їхніх рідних батьків. Оксана погодилася. Дітям були потрібні надійні дорослі, а не заміна Тарасові й Ларисі.
Подружжя пройшло медичне обстеження, підготувало довідки й відомості про доходи. Представник служби приїхав до них додому, оглянув кімнати, кухню й побутові умови, перевірив, де хлопчики зможуть спати й займатися.
Велику кімнату Оксана приготувала для братів. Маленька, але світла призначалася Софії. Їхня з Богданом спальня залишалася окремою. Людмила Андріївна зауважила, що меблі розставлені заздалегідь, однак Оксана відповіла: поки вони передбачили лише ліжка, шафи й столи; усьому іншому доведеться вчитися разом із дітьми.
Софія й далі виконувала обов’язки тимчасового опікуна, але після сімейного рішення залишила склад. Вона повернулася до підготовки до вступу й знайшла віддалений підробіток на кілька годин на день. Дівчина зізналася Оксані, що спочатку почувалася зрадницею: ніби віддає братів чужим людям заради власного легшого життя.
Оксана нагадала, що Софія залишається сестрою. Відмова від неможливої ролі не означає відмови від близьких. Через деякий час дівчина сказала, що вперше за кілька місяців перестала боятися вийти з дому на дві години, бо знала: з братами залишиться дорослий.
Водночас вирішувалися спадкові питання. Після смерті батьків Софія й хлопчики отримували належні їм права на майно. Оксана заздалегідь пояснила, що будинок Гончаренків продавати ніхто не збирається. Людмила Андріївна окремо попередила: майно неповнолітніх залишається їхньою власністю, а опікуни зобов’язані захищати інтереси дітей і не можуть розпоряджатися нерухомістю на власний розсуд.
— Нам їхній будинок не потрібен, — відповів Богдан. — Він має залишитися дітям.
Усі ці тижні стосунки з хлопчиками складалися по-різному. Мирон легко тягнувся до Оксани, Назар то просив допомогти, то сердився на будь-яке нагадування, Остап тримав дистанцію й уважно спостерігав. Подружжя не квапило їх. Вони приїздили, забирали на заняття, готували вечерю, перевіряли уроки й їхали, зберігаючи звичний ритм до офіційного рішення.
За кілька місяців Кравченків запросили до служби опіки. Софія сиділа поруч із братами. Остап намагався виглядати спокійним, Назар безперестанку похитував ногою, а Мирон притискав до грудей іграшкову машинку.
Людмила Андріївна вийшла до них із документами. Вона повідомила, що Оксана Петрівна й Богдан Михайлович призначаються опікунами Остапа, Назара й Мирона. Назар першим спитав, чи можна тепер іти додому. Фахівчиня усміхнулася: тепер справді можна починати нове життя, але забувати попереднє ніхто від них не вимагає.
Мирон одразу поцікавився, чи поміститься в машину його велосипед. Оксана пообіцяла в крайньому разі прив’язати його до даху, а Богдан засміявся й запевнив, що знайде нормальний спосіб. Переїзд призначили на найближчі вихідні, і в старому будинку почалося найважче пакування — не речей, а цілої сімейної пам’яті…
