Поліна схрестила руки на грудях. Вона не кинулася обіймати чоловіка, не стала перераховувати купюри в конверті. Окинула поглядом гроші, потім підняла очі на Сергія. Погляд був препарувальний.
— Розповідай, тільки коротко і по суті, без ліричних відступів про тяжку долю пенсіонерів.
Сергій ковтнув клубок у горлі.
— Приїхав. Хотів віддати. Заходжу, а там Денис жере свинину, як не в себе. Стіл накритий, як на весілля. І мати мені з порога заявляє: клади гроші на тумбочку, продукти на стіл і провалюй, Денисові відпочити треба.
Він замовк, опустивши голову. У цій сповіді вмістилася вся гіркота зруйнованих ілюзій.
— Розумієш, Полю, я стояв там і уявив, як ми з тобою в машині давимося сухими пиріжками, а Денис п’є вишневий сік. Я забрав усе, розвернувся й пішов.
Поліна повільно підійшла до тумбочки, взяла конверт. Перевела погляд на порожній куток без комп’ютерного крісла, на валізу кольору скаженої фуксії, забиту її речами вщерть, на пакет із душовою лійкою. Потім подивилася на Сергія. Він виглядав як побитий, але прозрілий пес.
План, так блискуче вибудуваний у її голові за останню годину, вимагав коригування. Залишати собі перемогу ціною зруйнованого шлюбу, коли противник так епічно провалився на власному жадібному хамстві? Ні, це було б нерозумно. Поліну цікавив результат і повний контроль над ситуацією…
