Поки вона їхала до іншого міста, Оксана подумки програвала майбутню зустріч. Сонний Вадим поставить чайник, відчинить майже порожній холодильник, почує дзвінок і неохоче поплентається до передпокою. А там — вона, з домашньою їжею, величезною сумкою й усмішкою, у якій умістилася вся накопичена ніжність.
Їй подобалося уявляти його розгубленість. Вона навіть беззвучно прошепотіла: «Ну, зустрічай», — і всміхнулася темному вікну.
До потрібного будинку Оксана дісталася без затримок. Ранній ранок тільки-но проступав між будинками: в одних вікнах уже загорялося світло, інші лишалися темними. Вона піднялася сходами, кілька разів перехоплюючи важку сумку, знайшла потрібні двері й поправила волосся.
Серце билося швидко, але радісно. Зараз Вадим побачить її, отетеріє, а за мить притисне до себе. Оксана набрала повні груди повітря й натиснула кнопку дзвінка.
У квартирі цей звук видався особливо гучним. Вадим саме чистив зуби й гостей не чекав. Він вирішив, що прийшов Тарас, напарник: можливо, хотів перед зміною випити кави й разом вирушити на роботу.
Вадим відчинив — і завмер на порозі.
Перед ним, розпашіла після дороги й сяюча від щастя, стояла дружина. Вона потягнула сумку всередину, однак чоловік чомусь і далі загороджував прохід.
— Оксано?.. — тільки й спромігся він.
— Уже й власній дружині дивуєшся? — засміялася вона. — Я так старалася застати тебе зненацька, що, схоже, мені це вдалося аж надто добре.
— Оксано, я… Зачекай трохи.
— Чого чекати? Вадиме, ти мене навіть не впустиш?
Вона відпустила ручки сумки, обійняла його за шию й тихо зізналася, як сильно скучила. Лише тоді він відступив. Його руки ледь торкнулися її спини, ніби чоловік і досі не вірив, що вона справді стоїть перед ним.
Оксана роззулася, зняла куртку й упевнено попрямувала шукати кухню. Але, переступивши її поріг, зупинилася. Мийку заповнював немитий посуд, на столі темніла порожня пляшка вина. Поряд лежали підсохлі сир і ковбаса, жирні коробки з-під піци, тарілки з прилиплими рештками вечері. Від безтурботної усмішки на її обличчі не лишилося й сліду…
