На останній сторінці був запис, зроблений за кілька днів до зникнення:
«Віра права. Треба писати вище».
Ось він, мотив.
Не ревнощі. Не побутова сварка. Не випадкова бійка.
Молоко. Гроші. Розкрадання. І три жінки, які вирішили більше не мовчати.
Залишалося зрозуміти, як Орлов дізнався про лист, якщо він так і не дійшов до адресата.
Відповідь знайшлася в будинку для літніх людей. Там жив колишній сільський листоноша — Семен Рогов. Йому був вісімдесят один рік. Він майже не вставав із ліжка, але пам’ять у нього залишалася ясною.
Левін приїхав до нього, сів поруч і запитав про осінь 1987 року.
Старий довго дивився в стелю. Потім заговорив. Це було схоже не на свідчення, а на сповідь людини, яка надто довго чекала розплати.
Віра написала листа. У ньому були цифри із зошита Ніни, подробиці, підозри, імена тих, хто міг брати участь у схемі. Підписалися всі троє — Віра, Ніна та Галина. Лист вони передали Рогову, щоб той відправив його до вищої організації.
Але Рогов не відніс листа на пошту. Він поніс його Орлову.
Щомісяця керівник господарства платив йому велику на ті часи суму за те, щоб скарги й заяви спочатку потрапляли до нього в руки. Орлов хотів знати про все раніше за інших.
Рогов узяв гроші й віддав листа.
По суті, цим він підписав жінкам вирок.
Левін запитав:
— Ви розуміли, чим це може закінчитися?
Старий заплакав. Сказав, що думав: Орлов накричить, звільнить, позбавить виплат, налякає. Але вбивати не стане.
Двадцять сім років Рогов жив із цим. Коли знайшли тіла, він не здивувався. Він сказав слідчому, що все життя чекав, коли хтось увійде до його кімнати й поставить саме це питання.
Картина поступово ставала цілісною…
