В архіві місцевого відділення він знайшов тонку папку. Три заяви про зникнення. Від чоловіка Віри, від матері Ніни, від сестри Галини. Усі датовані осінню 1987 року.
На кожному аркуші стояла однакова резолюція: пішли добровільно, за словами керівника господарства Віктора Орлова, підстав для розшуку немає.
За словами однієї людини.
Не за результатами перевірки. Не за свідченнями рідних. Не за знайденими слідами. Тільки за словами людини, яку тоді ніхто не наважився поставити під сумнів.
Левін почав збирати відомості про Орлова. Той керував господарством багато років. Після розвалу ферми викупив частину техніки, зайнявся торгівлею, жив забезпечено. Помер за кілька років до страшної знахідки. Тихо, у власному домі, від серцевого нападу. На кладовищі його поховали з почестями, а на пам’ятнику вибили слова про чесну працю.
Слідчий прочитав цей рядок і довго не міг відірвати погляду від паперу.
Потім почалися експертизи. Родичів знайшли не одразу, але знайшли. Донька Ніни — та сама дівчинка, яка у дванадцять років чекала матір біля вікна, — давно стала дорослою жінкою. Їй було вже сорок.
Коли їй повідомили, що знайдені останки, найімовірніше, належать її матері, вона мовчала так довго, що слідчий вирішив: зв’язок обірвався. Потім жінка сказала тихо:
— Я знала. Усе життя знала, що мама нікуди не поїхала.
ДНК усе підтвердила. Це були Віра, Ніна та Галина. Три доярки, які зникли восени 1987 року й були знайдені через двадцять сім років під підлогою корівника, де вони працювали.
Тепер залишалося головне питання: хто їх убив і навіщо?
Орлов був мертвий. Свідків майже не залишилося. Справа легко могла стати черговою страшною знахідкою без відповіді.
Але Левін знайшов ниточку.
Зошит Ніни.
Той самий зошит, де вона записувала молоко. Його всі ці роки зберігала донька. Через тиждень після зникнення матері дівчинка прийшла в корівник і забрала єдину річ, яка пахла маминою роботою. Тоді ніхто не звернув уваги на дитину із зошитом у руках.
Левін гортав сторінки. Дати, цифри, літри, помітки. Спершу нічого незвичного. Але ближче до кінця записи стали нерівнішими, напруженішими. На полях з’явилися короткі слова: «не сходиться», «знову нестача», «куди списали».
Ніна рахувала ретельно. І вона бачила: молоко зникає. Не відро і не два — сотні літрів. У звітах це проходило як псування або втрати, але Ніна знала свою справу й розуміла, що цифри не складаються…
