— Вона без неї на роботу не ходила. Нехай буде поруч.
Три жінки. Прості доярки, про яких ніхто не написав би, якби їхнє життя не обірвалося так страшно.
Віра, яка розмовляла з коровами.
Ніна, яка жодного разу не запізнилася на доїння.
Галина, яка мріяла побачити велике місто.
Вони всього лише порахували молоко. Усього лише зрозуміли, що їх обманюють. Усього лише вирішили написати скаргу й вчинити чесно.
За це їх убили й сховали під бетоном на двадцять сім років.
Орлов прожив довге забезпечене життя й помер у своєму ліжку. Громов десятиліттями ходив на волі, доки минуле не наздогнало його. Листоноша Рогов майже до самої смерті носив у собі провину. Дільничний, який повірив словам керівника й не почав справжні пошуки, давно пішов на пенсію. Його навіть не притягли до справи.
А село весь цей час жило поруч із таємницею.
Люди бачили дивні речі. Чули шепіт. Помічали свіжий бетон, нічну машину, раптове багатство начальника, мовчання зниклих жінок. Але кожен зачиняв двері, засмикував штори й переконував себе, що краще не втручатися.
Так іноді народжується найстрашніше зло — не тільки від руки вбивці, а й із загального мовчання тих, хто міг запитати, але промовчав.
