Решту Громов розповідав коротко, ніби кожне зайве слово могло знову відкрити перед ним ту ніч. Тіла перенесли в заздалегідь підготовлене заглиблення. Засипали щебенем. Залили розчином. Працювали до світанку. Орлов квапив, нервував, перевіряв, щоб поверхня була рівною.
До ранку ділянка підлоги виглядала новою, але не надто підозрілою. Через кілька днів бетон перестав вирізнятися.
Потім Орлов знищив речі жінок: документи, сумки, дрібниці, усе, що могло довести, що вони не пішли добровільно. Вранці він вийшов до людей уже з готовою легендою: поїхали на заробітки.
Левін запитав, скільки йому заплатили.
Громов криво всміхнувся:
— Багато. На ті часи — дуже непогано. А ще сказав, що якщо заговорю, ляжу поруч із ними.
За ці гроші Степан потім купив старий мотоцикл. Їздив на ньому в магазин, до знайомих, на риболовлю. Жив звичайним життям, ніби під колесами цього мотоцикла не крутилися чужі смерті.
Слідчий поставив питання, яке мучило його з першої хвилини:
— Чому ви не відмовилися?
Громов подивився на свої руки.
— Я боявся його більше, ніж тюрми. Ви не знали Орлова. Він міг зробити що завгодно з ким завгодно. І всі б промовчали.
У цьому була страшна правда. Село вже промовчало, коли зникли три жінки. Промовчав листоноша. Промовчали сусіди. Промовчав дільничний. Кожен зі своєї причини: страх, вигода, звичка не втручатися.
Але Левін не зупинився на зізнанні Громова. У листі Віри згадувалася людина, через яку Орлов збував украдене молоко. Слідчий знайшов і його.
Це був колишній водій молоковоза — Матвій Дронов. Йому було сімдесят чотири. Він жив на пенсії й спершу все заперечував. Але коли йому показали копію листа й розповіли про знайдені тіла, він здався.
Так, молоко возив. Так, платив Орлову. Так, схема працювала роками. Але про вбивство, як він стверджував, не знав.
Можливо, справді не знав. А можливо, просто вмів вчасно не ставити зайвих питань.
Тепер ланцюг замкнувся…
