— Поговоримо. Треба, щоб вони відмовилися від своїх слів.
Наступного вечора керівник приїхав у дальній корівник наприкінці доїння. Його поява не викликала підозр: він часто заходив туди з перевірками. Степан уже був усередині й чекав у підсобці за перегородкою, серед мішків із кормом.
Коли робота закінчилася, Віра, Ніна та Галина стали збиратися додому. Орлов зупинив їх, замкнув двері й заговорив спокійно. Сказав, що лист у нього. Запропонував усе забути. Пообіцяв виплату, спокійну роботу й наказав більше не повертатися до цієї теми.
Ніна мовчала. Галина стояла напружено, стиснувши губи. А Віра відповіла за всіх.
Навіть через двадцять сім років Громов пам’ятав її слова майже дослівно:
— Ви обкрадаєте всіх. Господарство, людей, наших дітей. Ми напишемо знову. І відправимо так, що ви вже не перехопите.
Після цього Орлов ніби втратив людське обличчя. Погляд його став скляним, а голос зірвався на короткий наказ:
— Степане!
Громов вийшов із підсобки з важким інструментом у руках — тим самим, яким раніше розбивали старий бетон.
Жінки одразу все зрозуміли. Галина рвонулася до дверей, але ті були замкнені. Ніна відступила до стіни. Віра ступила вперед, ніби хотіла закрити собою подруг.
На цьому місці Громов замовк. Він довго дивився в підлогу й стискав пальці так, що кісточки побіліли.
Левін не квапив його.
Нарешті Степан сказав:
— Далі ви й самі зрозуміли. За тим, що знайшли.
Слідчий зрозумів достатньо.
Перший удар припав по Вірі, бо вона стояла попереду…
