Тихо, намагаючись не скрипнути дверцятами шафи, вона дістала заздалегідь зібрану сумку з дитячими речами. Документи, телефон, зарядка, кілька пелюшок, пляшечка, ліки, змінний одяг для Дані. Усе, що могло знадобитися в першу добу. Вона загорнула сина в ковдру й узяла на руки. Він сонно поворухнувся, але не прокинувся.
Двері спальні відчинилися майже безшумно.
У вітальні на дивані спав Максим. Валізи стояли біля виходу, як чуже нахабне доказування їхніх планів. Дарина пройшла повз, затамувавши подих. На вішалці висіла її куртка. Вона накинула її поверх домашнього одягу, сунула ноги в кросівки й обережно повернула ключ.
Замок клацнув надто голосно.
Дарина завмерла.
Максим на дивані перевернувся, щось пробурмотів, але не прокинувся.
Вона вийшла на сходовий майданчик і зачинила двері.
Нічне повітря надворі було холодним і вологим. Дарина стояла біля під’їзду з дитиною на руках і вперше не знала, куди йти. До батьків далеко. До подруг — незручно, у всіх родини, маленькі квартири, свої турботи. Повертатися не можна.
І тут вона згадала про діда.
Григорій Матвійович, батько її матері, жив сам у старому будинку в центрі міста. Після смерті бабусі він став замкнутим, майже нікуди не ходив, рідко кого запрошував. Дарина бачила його нечасто. Востаннє — на весіллі.
Тоді дід довго дивився на Максима своїми уважними сірими очима, а потім тихо сказав їй:
— Придивися до нього, онуко. Надто вже погляд у хлопця слизький.
Дарина тоді тільки засміялася. Молодість не любить попереджень.
Вона викликала таксі й назвала адресу.
Дорога минула як уві сні. Місто за вікнами було порожнім, ліхтарі розпливалися в мокрому склі жовтими плямами. Даня спав у неї на руках, теплий і довірливий. Дарина дивилася на нього й повторювала подумки: «Я все зробила правильно. Я мусила піти».
Дід відчинив не одразу. За дверима почулися важкі кроки, потім клацнув замок. Григорій Матвійович стояв на порозі в старому халаті, високий, худий, сивий, із прямою спиною, яку вік так і не зміг зігнути.
Він побачив Дарину з дитиною, сумку біля її ніг, бліде обличчя — і не поставив жодного зайвого запитання.
— Заходь, онуко.
Вона переступила поріг.
У квартирі пахло книжками, старим деревом і чаєм. Усе було таким самим, як у її дитинстві: висока стеля, важка шафа в коридорі, годинник на стіні, тепле світло кухні.
— Чаю будеш? — запитав дід.
— Буду, — прошепотіла Дарина.
Він поставив чайник, дістав чашки, печиво в бляшаній коробці. Потім сів навпроти неї й сказав:
— Розповідай.
І вона розповіла.
Спочатку плутано, збиваючись, пропускаючи деталі. Потім усе рівніше. Про виплату. Про Максима. Про Ірину Богданівну. Про курорт, заблоковану картку, погрози, дитину, лікаря, ноутбук. Про те, як вони збираються летіти вранці.
Григорій Матвійович слухав мовчки. Тільки брови його ставали дедалі нижчими, а пальці все сильніше стискали ручку чашки.
Коли Дарина закінчила, він встав, пройшов до кімнати й повернувся з блокнотом.
— Рейс знаєш?
— Бачила на паперах. Здається, пам’ятаю час.
— Диктуй усе, що знаєш. І повні імена теж.
Вона продиктувала.
— Дідусю, що ти хочеш зробити?
Він коротко всміхнувся.
— У старих прикордонників завжди залишаються знайомі там, де треба. А в старих полковників — ще й звичка не дивитися спокійно на підлість.
— Я не хочу неприємностей…
— Неприємності вже є, Дарино. Просто поки вони думають, що неприємності тільки в тебе.
Він закрив блокнот.
— А тепер іди спати. Кімната готова. Дитину покладеш на диван, я принесу чисту білизну. Вранці діятимемо.
Дарина хотіла спитати ще щось, але сил не лишилося. Вона поклала Даню, лягла поруч і вперше за багато днів відчула навіть не безпеку, а присутність поруч людини, яка не ламатиме її.
З кухні долинав низький голос діда. Він говорив по телефону тихо, але в кожній фразі звучала сталь.
Дарина заплющила очі й заснула майже одразу.
Вранці її розбудив запах міцної кави.
Сонце пробивалося крізь фіранки, лягало світлими смугами на підлогу. Даня ще спав поруч, тихо посапуючи. Дарина обережно підвелася й вийшла на кухню.
Григорій Матвійович сидів за столом уже одягнений, з газетою перед собою. На плиті тихо булькала кава.
— Доброго ранку, — сказав він, не підвищуючи голосу. — Виспалася?
