— От бачиш. А ти паніку розводила. Знайшла ж гроші?
— Мама прислала.
— Ну звісно. Твоя мама добра. Не те що деякі.
Дарина не відповіла.
До передбачуваного вильоту залишалося два дні. Квитки лежали на комоді. Ірина Богданівна демонстративно збирала валізу у вітальні, розкладала нові сукні, купальники, легкі шарфики, креми. Робила це навмисно шумно, ніби хотіла, щоб Дарина бачила: поїздка все одно відбудеться.
Дарина не розуміла, звідки в них така впевненість. Картку заблоковано. Грошей вона їм не дасть. Невже вони сподіваються, що вона в останній момент злякається й поступиться? Чи в них є інший план?
Передчуття було важким. Липким. З кожною годиною воно ставало дедалі сильнішим.
За день до вильоту сталося те, що остаточно зруйнувало рештки її сумнівів.
Дарина сиділа в спальні за старим ноутбуком. Даня спав поруч, а вона переглядала сайти з віддаленою роботою. До декрету вона займалася дизайном, брала замовлення, вела невеликих клієнтів. Тепер потрібно було знову шукати можливість заробляти — хай уночі, хай по годині-дві, поки дитина спить.
Вона оновлювала портфоліо, відкривала вакансії, робила нотатки.
Двері без стуку розчинилися. До кімнати ввійшла Ірина Богданівна.
— Що ти тут ховаєшся?
Дарина втомлено підняла очі.
— Працюю.
— Працюєш? Ти в декреті.
— Віддалено. Трохи.
Свекруха підійшла ближче й нахилилася до екрана. Її погляд пробіг відкритими вкладками — сайти вакансій, пошта, старі проєкти. І раптом вона переможно ткнула пальцем у верхню панель.
— А це що?
Дарина подивилася. Серед десятка вкладок справді була сторінка туристичного сайту з пропозиціями на південні курорти. Вона відкривала її давно, ще до вагітності, коли вони з Максимом мріяли колись вибратися до моря. Вкладка просто зависла в браузері, забулася, як забуваються старі чернетки.
— Це стара сторінка, — сказала Дарина. — Їй більше року.
— Стара? — Ірина Богданівна випросталася. — Ти мене за дурну маєш?
— Подивіться дату.
— Нічого я дивитися не збираюся. Усе ясно. Ти сама збиралася летіти. Тому й картку заблокувала. Нас виставила жадібними, а сама хотіла витрачати гроші на себе.
— Це неправда.
— Максиме! — закричала свекруха. — Іди сюди! Подивися, що твоя дружина робить!
Максим з’явився майже одразу.
— Що знову?
— Вона сама тури дивиться. Одна зібралася за кордон. А нам брехала, що все для дитини.
Максим підійшов до ноутбука, глянув на екран, потім на Дарину. І в його очах вона побачила не сумнів, не спробу розібратися, а миттєву готовність повірити найгіршому.
— Ось воно як, — тихо сказав він.
— Максе, це стара вкладка. Я її навіть зараз не відкривала. Подивися історію, дату, що завгодно.
— Досить.
— Ти серйозно? Ти справді думаєш, що я з немовлям на руках збираюся сама летіти відпочивати?
— Я вже не знаю, що про тебе думати, — сказав він зло. — Спочатку тобі шкода грошей на мою матір, тепер виявляється, сама шукала тури.
— Ти мене не чуєш.
— Це ти всіх тримаєш за ідіотів.
Він різко нахилився й схопив ноутбук.
— Що ти робиш? — Дарина підскочила.
— Забираю. Щоб ти більше не планувала втечу за мій рахунок.
— Це мій робочий ноутбук! Я на ньому заробляю.
— От і посидиш без заробітків. Може, в голові проясниться.
Він вийшов із кімнати, несучи ноутбук. Ірина Богданівна затрималася на порозі, подивилася на Дарину з переможною усмішкою і пішла за сином.
Дарина залишилася стояти посеред спальні.
Сліз не було. Гніву теж. Лише холодна порожнеча.
Він не просто не повірив. Він навіть не захотів перевірити. Йому було зручніше вважати її винною. Жадібною. Брехливою. Чужою.
А ноутбук був не іграшкою. Не примхою. Це був її єдиний інструмент, можливість повернутися до роботи, заробити на себе й дитину. Забравши його, Максим відрізав їй ще один шлях.
Увесь день Дарина майже не виходила зі спальні. Не їла. Тільки годувала Даню, міняла підгузки й слухала, як за дверима Максим із матір’ю збирають валізи. Вони розмовляли голосно, сміялися, обговорювали дорогу, переліт, готель. Ніби вже перемогли.
До ночі квартира стихла.
Дарина лежала поруч із ліжечком і дивилася в темряву. Потім підвелася.
Вона зрозуміла: залишатися тут не можна…
