Дарина прислухалася до себе. Вперше за довгий час голова не гуділа так страшно.
— Трохи. Дякую.
— Сідай. Сьогодні справ багато.
Він налив їй чашку.
— Спочатку поїдеш у банк і випустиш нову картку. Потім — у поліцію. Будемо писати заяви.
Дарина завмерла.
— Які заяви?
— Перша — про те, що чоловік забрав твій ноутбук і не повертає. Це не сімейний жарт, а заволодіння майном. Друга — про спробу заволодіти твоїми грошима. Він мав доступ, тиснув, погрожував, намагався оплатити поїздку без твоєї згоди.
— Але він же не встиг зняти гроші.
— Спроба теж має значення. І що раніше все зафіксуємо, то краще.
Дарина стиснула чашку обома руками.
— Мені страшно.
— Нормально. Страшно всім. Важливо, що ти все одно підеш. Я буду поруч.
Після сніданку Дарина поїхала в банк. Нову картку їй оформили швидко. Поки співробітниця перевіряла документи, Дарина сиділа навпроти й думала, що ще вчора була впевнена: її головна проблема — не дати Максимові зняти гроші. Тепер же їй здавалося, що проблема ширша, глибша, темніша. Вона вже не знала, що він може зробити.
З банку вони з дідом вирушили до місцевого відділення поліції.
У черговій частині молодий співробітник спочатку дивився нудьгуюче, але Григорій Матвійович умів говорити так, що люди мимоволі випрямлялися.
— У моєї онуки незаконно утримують робочий ноутбук і намагалися заволодіти її коштами, призначеними для дитини, — сказав він сухо.
Їх провели до кабінету.
Слідчий, чоловік середніх років із втомленим обличчям, слухав уважно. Дарина розповідала все заново. Цього разу — з датами, сумами, іменами, подробицями. Дід сидів поруч і часом коротко уточнював:
— Погроза була вранці.
— Картку заблоковано після цього.
— Ноутбук забрано при свідках — мати чоловіка була присутня.
— Виліт сьогодні.
Коли Дарина назвала час рейсу, слідчий підняв очі.
— Реєстрація вже має початися.
— Тим краще, — спокійно сказав дід. — Отже, вони ще не вилетіли.
Слідчий подивився на нього уважно.
— Потрібна підстава для перевірки.
— У вас на столі дві заяви, — відрізав Григорій Матвійович. — І інформація, що громадянин, щодо якого подано заяву, намагається покинути країну.
У кабінеті повисла пауза.
Слідчий зітхнув, узяв телефон.
— Передам дані до лінійного відділу аеропорту. Нехай перевірять.
Дарина сиділа нерухомо. Серце билося так голосно, що вона майже не чула слів.
У цей самий час Максим та Ірина Богданівна стояли в черзі на реєстрацію.
Вони були задоволені. Ірина Богданівна в новій яскравій сукні тримала сумочку обома руками й сяяла, як жінка, що нарешті отримала своє.
— Уявляєш, Максику, — щебетала вона, — ще трохи, і ми будемо біля моря. Сонце, пляж, харчування включено. Я оживу, ось побачиш.
— Звісно оживеш, мам, — усміхався Максим.
Він почувався правим. Більше того — переможцем. Так, довелося позичити гроші. Так, Дарина влаштувала істерику з карткою. Але після повернення він змусить її все компенсувати. Куди вона дінеться з дитиною? Подується й перестане.
Черга рухалася повільно. Нарешті дівчина за стійкою запросила їх підійти.
Максим простягнув паспорти й квитки. Співробітниця усміхнулася, провела документи через сканер — і усмішка зникла. Вона насупилася, щось перевірила на екрані.
— Одну хвилину, будь ласка.
— Щось не так? — насторожилася Ірина Богданівна.
— Зараз уточню.
Дівчина пішла за перегородку. Повернулася вона не сама, а з двома співробітниками поліції.
— Максим Дорошенко? Ірина Богданівна Дорошенко? — запитав один із них.
Максим відчув, як усередині неприємно провалилося.
— Так. А що сталося?
