Григорій Матвійович одразу став між ними.
— У залі поговориш, коли суддя спитає.
— Я не до вас звертаюся, — тихо сказав Максим.
— А доведеться через мене.
Дарина поклала руку дідові на лікоть.
— Не треба. Нехай скаже.
Максим подивився на неї. У його очах було стільки втоми, що на мить вона побачила того хлопця, у якого колись закохалася. Не цього злого, слабкого, залежного від матері чоловіка, а колишнього — усміхненого, вмілого жартувати, того, що приносив каву вранці. Але образ зник так само швидко, як з’явився.
— Дарин, — сказав він глухо. — Я все повернув. Ноутбук повернув. Гроші повернув. Навіщо далі? У нас же дитина.
— У нас дитина була й тоді, коли ти знімав гроші.
Він болісно скривився.
— Я був дурнем. Я не думав.
— Ні, Максе. Ти думав. Просто не про нас.
— Мама на мене тиснула.
— Ти доросла людина.
— Я знаю.
Він опустив очі.
— Я все зіпсував, так?
Дарина дивилася на нього й раптом зрозуміла: їй не хочеться ні кричати, ні пояснювати, ні доводити. Усе вже сказано документами, протоколами, поверненими грошима, трьома місяцями болю.
— Так, — відповіла вона. — Усе.
І зайшла до зали.
Засідання тягнулося довго. Суддя, строга жінка з нерухомим обличчям, слухала сторони, ставила запитання, вивчала документи. Прокурор говорив про довіру, якою зловжили, про велику суму, про спробу виїзду, про те, що потерпіла перебувала у вразливому становищі після народження дитини. Адвокат наполягав на каятті, поверненні коштів, відсутності попередніх порушень, наявності маленької дитини.
Дарину викликали для дачі показань.
Вона встала. Ноги тремтіли, але голос тримався.
— Розкажіть, що сталося.
Вона розповіла. Знову. Уже вкотре. Але тепер кожне слово звучало не в тісній кухні, не в кабінеті слідчого, не телефоном, а в залі суду. При всіх. При Максимові. При Ірині Богданівні. При людині в мантії, яка мала поставити крапку.
Вона говорила про те, що гроші призначалися дитині. Про те, що чоловік вимагав оплатити поїздку для матері. Про те, що вона відмовилася. Про заблоковану картку. Про те, як він забрав ноутбук. Про те, як вона вночі пішла до діда. Про зняття всієї суми за довіреністю.
Коли вона сказала: «Я побачила, що рахунок порожній», голос усе-таки здригнувся.
Суддя підняла очі.
— Вам потрібна перерва?
Дарина похитала головою.
— Ні. Я закінчу.
Вона закінчила.
Потім давав показання Максим. Він говорив тихо, майже не піднімаючи голови. Визнавав, що зняв гроші. Стверджував, що збирався «потім усе обговорити», що не хотів красти, що був упевнений: у родині гроші спільні. Про поїздку говорив плутано, уникаючи дивитися на Дарину.
— Чому ви зняли всю суму, а не частину? — запитала суддя.
Максим мовчав кілька секунд.
— Я боявся, що вона потім не дасть.
— Тобто розуміли, що вона не згодна?
Він стиснув губи.
— Так.
У залі стало дуже тихо.
Ірина Богданівна, коли підійшла її черга, спочатку намагалася триматися гідно. Говорила, що була хвора, що син хотів допомогти, що не знала всіх подробиць, що Дарина «все перебільшує». Але під запитаннями почала плутатися.
— Ви знали, що невістка не згодна оплачувати вашу поїздку?
— Вона була на емоціях.
— Запитання було іншим. Знали?
— Ну… так, але я думала, вона схаменеться.
— Ви обговорювали з сином можливість зняти гроші без її згоди?
— Я… я не пам’ятаю.
— Після зняття коштів ви збиралися вилетіти разом?
— Ми просто хотіли відпочити… тобто поправити здоров’я…
Дарина слухала й відчувала не зловтіху, а дивну втомлену ясність. Ось воно. Жодної великої трагедії, жодної жертовності, жодної святої материнської хвороби. Просто бажання отримати своє, навіть якщо це чуже. Просто впевненість, що молоду невістку можна продавити.
Вирок оголосили того ж дня.
Суд врахував повернення коштів, визнання вини Максимом, відсутність попередніх порушень, наявність малолітньої дитини. Максим отримав умовний строк. Ірина Богданівна — теж умовний строк як співучасниця. Крім того, на них лягли обов’язки, обмеження й судимість, яка тепер мала тягнутися за ними довго, куди б вони не намагалися влаштуватися, що б не пояснювали знайомим.
Дарина слухала вирок стоячи. Слова судді звучали рівно, майже безпристрасно. Для когось це був один із багатьох робочих днів. Для неї — кінець величезного, страшного шматка життя.
Коли засідання закінчилося, люди почали виходити в коридор. Максим затримався біля дверей. Дарина вже збиралася пройти повз, але він тихо сказав:
— Навіщо ти так? Ми ж усе повернули.
Вона зупинилася.
У коридорі було шумно, хтось розмовляв телефоном, хтось шукав кабінет. Але між ними раптом утворилася окрема тиша.
— Щоб ти запам’ятав, — сказала Дарина. — Не все можна повернути грошима.
— Я тепер із судимістю.
— А я була з немовлям і порожнім рахунком.
Він відвернувся. На його обличчі майнула злість, але тут же згасла. Сперечатися було нічим.
Ірина Богданівна пройшла повз них, не дивлячись на Дарину. Хустка сповзла з її плеча, руки дрібно тремтіли. Вона стала ніби нижчою на зріст, сухішою, старшою. Але Дарина не відчула жалю. Тільки розуміння, що навіть принижена, ця жінка все одно вважає себе ображеною, а не винною.
На вулиці йшов сніг. Великі вологі пластівці лягали на волосся, на пальта, на сходи суду. Дарина глибоко вдихнула холодне повітря. Воно обпекло легені, але після душної зали це було майже приємно.
Григорій Матвійович стояв поруч.
— Ну ось, — сказав він. — Перша війна закінчилася.
— Перша?
— Життя довге.
Дарина подивилася на нього з втомленою усмішкою.
— Дякую тобі.
— Потім дякуватимеш. Зараз додому. Там правнук чекає.
На розлучення вона подала майже одразу.
Максим не сперечався. Можливо, уже не було сил. Можливо, адвокат порадив не погіршувати. Можливо, він нарешті зрозумів, що повернути їхнє колишнє життя неможливо. Розлучення пройшло швидко, майже буденно. Ділити було нічого: орендована квартира, кілька речей, старі фотографії, які Дарина не захотіла забирати.
Вона прийшла туди один раз — забрати свої решту речей і документи. З нею поїхали батько й дід. Максима вдома не було. Ірина Богданівна відчинила двері, побачила їх і мовчки відійшла вбік.
Квартира виглядала чужою. Кульки давно здулися, плакат зняли, але на шпалерах залишилися сліди скотчу. На дивані валялася чоловіча куртка, на столі — немита чашка, у кутку стояла та сама валіза, з якою вони збиралися летіти. Дарина подивилася на неї й відчула, що ця річ тепер символізує все: їхню нахабність, сліпоту, упевненість у безкарності.
Вона зібрала одяг, документи, кілька книжок, дитячі дрібниці. Ірина Богданівна весь цей час стояла біля вікна, стискаючи руки.
— Задоволена? — раптом запитала вона, коли Дарина застібала сумку.
— Ні.
— Сина мого зганьбила. Себе показала.
Григорій Матвійович ступив уперед, але Дарина зупинила його поглядом.
— Ваш син зганьбив себе сам.
— Ти ще пошкодуєш, — тихо сказала свекруха.
Дарина подивилася на неї спокійно.
— Ні. Я вже достатньо шкодувала. Більше не буду.
Вона вийшла з квартири й зачинила двері.
Перші місяці після розлучення були важкими, але чесними. У дідовій квартирі стало тісно від дитячих речей, коробок, документів, ноутбука, розкладної сушарки й нескінченних пелюшок. Але це була інша тіснота — не гнітюча, не ворожа. Тут ніхто не заходив у кімнату без стуку, не перебирав її речі, не вирішував за неї, як витрачати гроші.
Григорій Матвійович виявився дивовижно терплячим із Данею. Він міг годинами гуляти з візочком у дворі, повільно обходячи одні й ті самі доріжки. Розмовляв із правнуком серйозно, як із дорослим:
— Ну що, товаришу Даниле, перевіряємо обстановку? Вітер північний, перехожі підозрілі, голуби нахабні.
Даня дивився на нього величезними очима й пускав бульбашки. Дід вважав це відповіддю.
Дарина працювала ночами. Удень годувала сина, гуляла, їздила до лікарів, займалася документами. Уночі, коли Даня нарешті засинав, вона сідала за ноутбук. Іноді очі самі заплющувалися, пальці помилялися на клавіатурі, макети пливли перед очима. Тоді вона вставала, вмивалася холодною водою, поверталася й продовжувала.
Старі клієнти справді не відвернулися. Хтось дав невелике замовлення на оформлення сайту. Хтось попросив оновити рекламні матеріали. Хтось просто переказав аванс і написав: «Зробите, коли зможете». Дарина бережно зберігала ці повідомлення. У них було більше підтримки, ніж у сотні гучних обіцянок Максима.
Гроші вона витрачала обережно. Купила все необхідне для Дані, частину відклала на окремий рахунок, частину залишила на поточні витрати. Довіреність офіційно відкликала. Усі доступи, паролі, банківські застосунки змінила. Тепер жодна людина, якою б близькою вона не здавалася, не могла розпоряджатися її коштами без її особистого рішення.
Іноді це здавалося надмірною обережністю. Потім вона згадувала касу банку й підпис під довіреністю — і сумніви зникали.
Про Максима вона майже нічого не знала. Тільки через спільних знайомих доходили уривки: після суду він втратив роботу, потім улаштувався кудись тимчасово, потім знову пішов. Судимість, навіть умовна, заважала. Репутація теж. Люди в їхньому колі швидко дізналися історію, як би Ірина Богданівна не намагалася розповідати свою версію.
Свекруха звільнилася з реєстратури. Казали, не витримала косих поглядів і шепоту за спиною. Дачної ділянки в неї більше не було. Вони з Максимом перебралися до її маленької квартири на околиці, де тепер жили вдвох — мати й син, які колись так упевнено збиралися до моря за чужий рахунок.
Дарина не зловтішалася. Їй здавалося, що зловтіха потребує надто багато сил, а сил у неї не було. Вона просто жила далі.
За пів року дід одного разу сказав за вечерею:
