— Ту, що в старому районі? — не повірив Богдан. — Ти ж завжди казала, що не розлучишся з нею.
— Обставини змінилися. Доньку треба витягати. Інакше вона себе доконає.
Оксана опустила очі. Лише рік тому вони просили свекруху продати це житло й допомогти з першим внеском. Тоді Лідія Степанівна відмовила без вагань: називала квартиру своєю опорою на старість і трималася за щомісячну плату від орендарів. Оксана пам’ятала і рівний непохитний тон, і приниження, з яким пішла після тієї розмови. Тепер та сама власність перестала бути незамінною.
— Може, не варто ухвалювати рішення в паніці? — обережно мовив Богдан. — Спершу поговори з юристом.
— Пізно відмовляти. Завтра зустрічаюся з посередником. Я прийшла сказати вам усе сама, щоб потім не було таємниць і образ.
Вона підвелася, хоча кава лишилася майже не торкнутою. Оксана мовчки зібрала посуд; усередині в неї підіймалося обурення, але при свекрусі вона ще стримувалася.
— Посидь хоч трохи, — попросив Богдан.
— Іншим разом. Справ тепер багато…
