У суботу вранці Павло поводився так, ніби вчорашніх дзвінків не існувало. Він посмажив яєчню, запитав Соню про підготовку, поставив перед Наталею чашку чаю. Навіть запропонував увечері кудись сходити втрьох.
Вона дивилася на чоловіка й не розуміла, як людина може настільки спокійно сидіти навпроти, знаючи, що мати випадково видала їхній спільний секрет.
— Я сьогодні до Тетяни з’їжджу, — сказала Наталя.
Павло підвів погляд.
— Знову?
— Їй потрібна допомога.
— Часто ви зустрічатися стали.
— Є про що поговорити.
Він нічого не відповів. За годину Павло пішов у магазин. Наталя роздрукувала фотографії договору, банківські перекази й помилково надіслане повідомлення Галини Іванівни.
Ховатися далі не мало сенсу. Напередодні Лариса Бондаренко попередила її телефоном:
— Якщо вирішите поговорити, ставте прямі запитання. Не намагайтеся добути зізнання хитрістю й не погрожуйте тим, чого робити не збираєтеся.
Їй залишалося почути правду від чоловіка. Після обіду Соня пішла до однокласниці готуватися до іспиту.
Павло повернувся близько третьої, поставив пакети на кухні й помітив папери. Першою лежала копія договору купівлі-продажу.
— Звідки це в тебе?
— Знайшла під матрацом.
Обличчя Павла змінилося.
— Ти рилася в моїх речах?
— Я пролила каву на наше ліжко. Не переводи розмову.
— Це мамині документи.
— Тоді чому вони були заховані в нас під матрацом?
— Вона попросила потримати.
Наталя поклала зверху фотографію будинку.
— Галина Іванівна й далі живе у своїй однокімнатній квартирі. Зате в новому будинку живе Ірина з Денисом. Я бачила, як ти туди приїжджав.
Він різко обернувся.
— Стежиш за мною?
— Ти сказав, що їдеш до постачальника.
— Значить, стежила.
— Так. Після того як знайшла договір на п’ять мільйонів чотириста тисяч.
Павло сів.
— Добре. Що ти хочеш почути?
— На чиї гроші купили квартиру?
— Мама купила. Для Ірини. І що?
— У твоєї матері немає п’яти мільйонів.
— Я допоміг.
— Скільки?
Він помовчав.
— Майже всю суму.
— Із нашого вкладу?
— Вклад я закрив.
— Ти сказав мені, що переоформив його ще на рік.
— Бо знав, який скандал ти влаштуєш.
Вона посунула до нього старі повідомлення чоловіка.
— «До Соніного вступу буде ще більше». За кілька тижнів цих грошей уже не було.
Павло відвів очі.
— Не треба робити із Соні сироту. У неї є дім, одяг, репетитори.
— І бажання вступити до університету.
— Нехай вступає.
— На платне ми теж збирали.
— Значить, нехай старається пройти на бюджет.
Наталя кілька секунд мовчала.
— Ти віддав заощадження сестрі й вирішив, що донька тепер зобов’язана вступити безкоштовно?
— Я заробляв більше за тебе.
— Це дає тобі право потай розпорядитися спільними грошима?
— Ірі не було де нормально жити. Після розлучення вона моталася по орендованих квартирах. Денис уже школу міняв. Мама щодня дзвонила й просила допомогти.
— Денис не жив на вулиці.
— Ти просто не розумієш, як Ірі самій.
— А ти розумієш, як Соні почути, що обіцяного запасу більше немає?
Павло роздратовано підвівся.
— Годі робити з цього трагедію. Якщо не вступить на бюджет, піде в коледж. Потім переведеться або спробує ще раз.
— Вона хоче до університету.
— Хотіти мало.
— Ми збирали для того, щоб у неї був вибір.
— Ми ще встигнемо їй допомогти.
— Коли? Потім? За рік? За п’ять?
— Не знаю. Зрештою виросте, вийде заміж. Знайде забезпеченого чоловіка — буде квартира. Чому я мав зараз кидати сестру заради житла, яке Соні, може, взагалі не знадобиться?
З передпокою долинув шерех. Вони одночасно повернулися.
Соня стояла біля дверей. Сумка сповзла з плеча. Вочевидь, заняття закінчилося раніше, і дівчина встигла почути останні фрази.
— Соню…
Вона дивилася тільки на батька.
— Ти віддав гроші тітці Ірі?
— Це не твої гроші.
— Я не так запитала.
— Не втручайся в дорослу розмову.
— Ви говорили про мій вступ.
— Іди до себе.
Соня не рушила з місця.
— Ти обіцяв: якщо мені не вистачить балів, я все одно зможу вчитися там, де хочу.
— Досить!
— А тепер мені треба шукати багатого чоловіка?
Павло подивився на Наталю.
— Задоволена? Втягнула дитину.
— Я сама все почула, — тихо сказала Соня.
Наталя встала між ними.
— Тоді відповідай доньці. Якщо знадобиться, ти оплатиш її університет?
Павло замовк.
Соня чекала. Потім батько вимовив:
— У мене зараз немає таких грошей…
