О шостій повернувся Павло. Високий кремезний чоловік 42 років зайшов із пакетом продуктів, зняв куртку й зазирнув на кухню.
— Щось смачне буде? Я зранку майже нічого не їв.
Наталя нарізала овочі й змусила себе не дивитися в бік спальні.
— Буде.
— Соня в себе? Знову займається?
— Готується до пробних.
Павло кивнув і почав викладати покупки.
— Правильно. Зараз розслаблятися не можна.
Він говорив звичним голосом. Питав, що купити до сніданку, лаяв затори, розповідав про постачальника, який переплутав терміни доставки. Усе виглядало настільки звично, що Наталі на мить стало ніяково через власні підозри.
Потім чоловік запитав:
— Готель вибрала?
— Майже.
— Хороший?
— Один сподобався. Недалеко від моря, сніданок включений.
— Бронюй. Потім нормальних варіантів не залишиться.
Наталя дивилася на нього й думала лише про одне: увесь цей час ця людина знала про квартиру вартістю понад п’ять мільйонів і жодного разу не обмовилася. За вечерею до них приєдналася Соня.
Шістнадцятирічна дівчина прийшла з розпущеним темним волоссям, у домашній футболці й зі зошитом під пахвою. Останні місяці вона майже весь вільний час витрачала на підготовку до вступу.
— Мамо, я тобі потім список вишів покажу. Ще один варіант знайшла.
— Чудово.
— Там програма хороша. Але прохідний бал високий.
Павло поклав виделку.
— Значить, треба краще готуватися.
— Я готуюся.
— Я бачу.
Соня не образилася.
Вона звикла до його вимогливості й раніше навіть пишалася тим, що батько вважає її здатною на більше. Наталя згадала, скільки разів вони втрьох обговорювали майбутнє доньки. Якщо Соня вступить на бюджет, чудово.
Якщо балів не вистачить, родина оплатить навчання. Для цього й відкладали. А ще збирали на майбутнє житло для доньки.
Після вечері Павло пішов у душ. Наталя відкрила банківський застосунок на своєму телефоні й переглянула старі перекази. Більшість були невеликими — 20 тисяч, 30 тисяч, 40 тисяч.
Іноді більше. Кілька років поспіль після зарплати вона надсилала частину грошей чоловікові на вклад, бо в його банку діяли вигідні умови для депозитів. Павло займався заощадженнями сам.
До сьогодні це здавалося природним. У неділю вранці Наталя написала Тетяні Савчук: «Треба поговорити. Не телефоном».
Подруга запропонувала зустрітися після обіду в кафе. Тетяна Петрівна працювала бухгалтеркою й уміла не панікувати завчасно.
Жінки сіли біля дальньої стіни.
— Ти мене лякаєш, — сказала Тетяна, коли подруга поклала перед нею телефон. — Що сталося?
Наталя відкрила фотографію договору.
— Подивися.
Тетяна вивчила першу сторінку, перегорнула решту знімків і насупилася.
— Це твоя свекруха?
— Так.
— Вона купила квартиру?
— Виходить, що так.
— А ти не знала?
Наталя розвела руками.
Тетяна збільшила зображення з ціною.
— П’ять мільйонів чотириста тисяч?
— У неї таких грошей ніколи не було.
— Може, спадщина від далеких родичів?
— Я теж спершу так подумала. Але Павло мовчав. І документи лежали під його матрацом.
Подруга підвела погляд.
— Під матрацом?
Наталя розповіла, як знайшла папку, потім перелічила все, що знала про доходи Галини Іванівни. Тетяна якийсь час мовчала, а тоді запитала:
— Коли була угода?
— У березні.
— А ваш вклад коли закінчувався?
Наталя не відповіла одразу. Приблизно тоді ж Павло казав, що закінчився строк великого депозиту.
Він радів новим умовам і запевняв, що переоформив гроші ще на рік.
— У лютому.
Тетяна відвела телефон убік.
— Дати поруч.
— Ти думаєш, він зняв наші гроші?
— Я поки нічого не стверджую. Тобі треба зрозуміти, хто живе в квартирі й звідки взялися кошти. Не влаштовуй скандалу, поки не знаєш фактів.
— А якщо це наші заощадження?
— Тоді поспіх тим більше ні до чого.
Дорогою назад Наталя згадувала, як роками переказувала Павлові гроші.
Вони обговорювали вступ Соні, майбутній перший внесок на житло для доньки, розмір резерву. Чоловік жодного разу не казав, що збирається купувати квартиру матері. Увечері вона помічала кожну дрібницю.
Телефон Павло не залишав на столі. Отримавши повідомлення, він одразу перевернув телефон екраном донизу. Потім вийшов на балкон поговорити й повернувся роздратований.
— У понеділок затримаюся, — сказав він.
— Знову постачальник?
Павло швидко глянув на дружину.
— Так. А що?
— Нічого.
Наступного дня Наталя поїхала на роботу, але зосередитися не могла. Після обіду відкрила збережену адресу й знайшла будинок на карті.
Новобудова розташовувалася в упорядкованому районі. Поруч школа, дитячий садок, парк. Дивний вибір для жінки, яка десятиліттями відмовлялася переїжджати з рідного двору.
Увечері Павло зателефонував близько шостої.
— Я затримаюся. Години на півтори, може, на дві.
— Добре.
— Не чекайте мене з вечерею.
— А куди їдеш?
— До постачальника. Я ж казав.
— Точно. Забула.
Наталя поклала телефон, узяла сумку й сказала Соні, що з’їздить у магазин. Вона зневажала подружнє стеження. Ще тиждень тому такий вчинок видався б їй принизливим.
Але тепер були захований договір, невідома квартира й надто зручне пояснення про робочу зустріч. Машина Павла стояла біля офісу. Наталя припаркувалася далі й чекала.
За двадцять хвилин чоловік вийшов із будівлі, сів за кермо й поїхав. Вона рушила за ним, намагаючись тримати дистанцію. Спершу маршрут і справді пролягав через діловий район.
Потім Павло звернув до центру, виїхав на проспект і попрямував у бік новобудов. Наталя впізнавала будівлю за фотографіями з карти. Чоловік заїхав у двір саме того будинку, який був указаний у договорі…
